Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я витратив пів дня на те, щоб знайти їх. Можливо, це була й не їхня Тінь, а Тінь їхніх сусідів, та це вже мало важило для мене. Колись я мав з ними справу, от і вирішив знову звернутися до них. То були невисокі, волохаті, напрочуд смагляві створіння з довгими різцями і пазурами, які могли втягуватися та витягуватись. Їхні пальці наче створені для рушничних курків, а я був для них божеством. Моє повернення викликало дикий захват. П'ять років тому я відібрав найкращих з них, і ми пішли на штурм Амбера, де всі вони загинули, проте для них це було звичайною дрібничкою. Богів не притягують до відповідальності, не мучать на допитах — їх обожнюють, їм поклоняються. А як ці створіння розчарувалися, коли дізналися, що я потребую лише кілька сотень бійців! Довелося відмовити тисячам добровольців. Цього разу мене мало бентежив моральний аспект. Додумався викласти справу так, ніби наймаю воїнів, котрі доведуть, що загибель їхніх попередників була аж ніяк не даремною. Насправді так я, звісно, не вважав, просто часом люблю повправлятись у софістиці. А ще можна було вважати їх найманцями, яким платять за роботу не грошима, а моральним задоволенням. Зрештою, яка різниця, за гроші вони воюють чи за ідею? Мені потрібне військо, а розплатитися можу і грошима, і моральним задоволенням.

А власне, їм нічого не загрожувало, адже вони були єдиними у цих світах, хто володів вогнепальною зброєю. Патрони тут ще залишались інертними, і знадобилося кілька днів переходів з Тіні у Тінь, щоб ми дісталися в краї, достатньо подібні на Амбер, де шліфувальний порошок уже горів. Лише одне змушувало мене триматися насторожі — закон притягання подібного. З нього випливало, що ця тінь лежить доволі близько до Амбера. І під час тренувань я тримав вухо гостро. Ймовірність того, що когось із моїх братів занесе саме в цю Тінь, була мізерною, однак мушу сказати: в історії траплялися й не такі фантастичні випадковості.

Три тижні я вишколював бійців, опісля вирішив, що ми вже готові. І от погожого свіжого ранку, згорнувши табір, рушили в Тінь: дві вантажівки, за ними — колони піхоти. Машини остаточно заглухнуть, коли будемо на підступах до Амбера. Вони вже барахлили, але їхати так-сяк ще було можна, тож поки вони рухалися, хотілося відвезти вантаж якнайдалі.

Тепер я вирішив штурмувати Колвір не від моря, як це було першого разу, а з північного схилу. Кожен знав своє місце і що конкретно мав робити. Розташування та просування стрілецьких загонів відпрацювали ще на військових навчаннях в одній з попередніх Тіней.

Ми зупинилися на привал, ситно й смачно пообідали, потім вирушили далі. Тіні повільно ковзали одна за одною. Вже темніючи, над нами сяяло блакиттю небо — небо Амбера. Між камінням чорніла земля, трава стала яскраво-зелена. Кволо блищало листя на деревах та кущах. Повітря було свіжим і чистим.

До того, як споночіло, ми вже зайшли в тінь від кремезних дерев на узліссі Арденського лісу. Розбили табір, виставили належну кількість вартових. Ґанелон, одягнутий тепер у форму та берет кольору хакі, сидів зі мною допізна, і ми вдвох мудрували над картами, котрі накреслив я. Ще сорок миль дороги — й досягнемо гір.

Вантажівки перестали заводитися після обіду наступного дня. Кілька разів вони змінювали обриси, двигуни час від часу глухли і врешті припинили працювати. Ми заштовхали вантажівки в ущелину і прикрили їх, нарубавши гілок. Я розділив між усіма патрони, провіант — і пішли далі.

Залишившись без машин, ми покинули курний битий шлях та рушили далі через ліс. Швидкості це, звісно, не додало, зате зменшило для нас ризик нарватися на Джуліанові роз'їзди. Ми все глибше й глибше входили в Арденський ліс. Дерева у ньому були височенні, а сама місцина мало-помалу підіймалася.

Того дня ми не зустріли нічого страшнішого за лисиць, оленів, білок та кролів. Запахи лісу, його зелені, золоті, брунатні барви навівали приємні спогади про щасливі часи. Коли сонце сідало, я видерся на величезне дерево і вгледів удалині гірське пасмо, де височіла й гора Колвір. Там вирувала буря, вершини були сховані за хмарами.

Пообідньої пори наступного дня ми наткнулися на один з роз'їздів Джуліана. Не знаю, хто перелякався більше, — ми чи вони. Негайно зчинилася стрілянина, кожен поспішав випробувати зброю на живих мішенях, і я ледь не зірвав голос, вимагаючи припинити стрільбу. Загін був малий, з півтори дюжини людей, і ніхто не вцілів. Наші зазнали одного легкого поранення — чи то хтось ненароком поцілив у свого, чи, може, навіть самостріл. У подробиці я не вникав. Після зіткнення ми прискорили крок, оскільки наробили шуму й ніхто не міг ручатися, що поблизу нема ще когось.

До настання ночі добряче просунулись уперед та вгору. Гори, нічим не закриті, були тепер як на долоні. Над вершинами досі висіли грозові хмари. Мої вояки ще не відійшли від збудження після денної бійні, й збігло чимало часу, поки вони нарешті вгамувалися й позасинали.