Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Він усе ще за нами! — прокричав Ґанелон.

Я лайнувся, і ми щодуху погнали вперед. Дорога, якою мчали, мало-помалу зближалася з чорною смугою. Ми опинилися на довгому і прямому, як стріла, відрізку. Озирнувшись, я побачив, що вогонь охопив увесь схил і по ньому тягнеться тільки дорога, схожа на потворний шрам. Саме тоді вгледів переслідувача. Він доїжджав до середини схилу й гнав, як вершник на Кентуккійському дербі[46]. Боже мій, що ж то за кінь під ним! Із якої він Тіні?

Я натягнув віжки, спочатку легенько, тоді дужче, і ми нарешті сповільнили хід. Тепер від Чорної дороги нас відділяло кілька сотень футів. Встиг помітити, що спереду, недалеко від нас, ця відстань зменшувалася до футів тридцяти-сорока. Коли ми туди дістались, я всіма правдами й неправдами завів коней у цей проміжок між дорогою та чорнотою і зупинив. Гривасті налякано тремтіли. Віддавиш віжки Ґанелону, я видобув із піхов Ґрейсвандір і повернувся на дорогу.

А зрештою, чому б і ні? Місце зручне, чисте й рівне. А може, це чорне пустище, що так контрастувало з барвами життя, водночас сусідячи з ними, виливало ниці думки, котрі дрімали у надрах моєї свідомості.

— І що тепер? — запитав Ґанелон.

— Тепер ми нізащо не втечемо від Бенедикта, — пояснив я. — І якщо він пройде крізь вогонь, то буде тут через кілька хвилин. Продовжувати втечу нема жодного сенсу. Зустріну свого брата тут.

Ґанелон намотав віжки на бокову жердину і потягнувся за мечем.

— Ні, — зупинив я його. — Якщо вважаєш, що це чимось мені допоможе, мушу тебе розчарувати. Зроби краще от що: віджени цей фургон трохи далі та чекай. Якщо все минеться, ми знову поїдемо. Якщо ж ні — здавайся Бенедикту і не надумай опиратися. По-перше, йому потрібен я, а по-друге, ніхто, крім нього, не зможе повернути тебе в Авалон. І він поверне. Так ти принаймні хоч додому потрапиш.

Ґанелон зам'явся.

— Роби, як кажу, — підігнав я його. — І навіть не пробуй перечити.

Він опустив очі. Знову взяв віжки. Поглянув на мене.

— Удачі! — нарешті сказав Ґанелон і ляснув віжками.

Я зійшов на узбіччя дороги, обрав позицію перед скупченням невисокої порості, міцно стиснув у руці Ґрейсвандір та чекав. Зиркнувши на чорну смугу, став знову дивитися на дорогу.

І незабаром він з'явивсь, огорнутий вогнем та димом. Навколо нього тріщало й падало палаюче гілля. Так, це був Бенедикт. Обличчя чимось замотане, кукса правої руки — задерта, щоб прикрити очі. Він мчав, страшний, наче привид із пекла. Пронизавши зливу іскор та попелу, Бенедикт вилетів на відкриту прогалину і поспішив дорогою донизу.

Невдовзі я почув гупання копит. З мого боку було б набагато шляхетніше, якби, чекаючи на Бенедикта, я тримав Ґрейсвандір не в руках, а у піхвах. Але якщо так зроблю, то невідомо, чи встигну витягнути його назад.

І раптом я спіймав себе на думці, що намагаюся відгадати, яким хватом Бенедикт триматиме клинок та якої він форми? Прямий? Кривий? Якої довжини? Брат однаково добре володіє всіма видами зброї. І колись він навчав мене відбивати атаки...

Укласти Ґрейсвандір у піхви могло б стати не тільки шляхетним, а й розумним учинком. Може, перш ніж нападати, Бенедикт не відмовиться поговорити зі мною, а я все надмірно ускладнюю? Та хай там як, а чим ближчав стукіт копит, тим сильнішало розуміння, що я боюся це зробити.

Перш ніж Бенедикт з'явився в полі зору, я встиг тільки раз обтерти від поту долоню. Доїхавши до повороту, брат стишив хід коня. Мабуть, побачив мене тоді ж, коли я його. І скерував гривастого прямо на мене. Кінь ішов уже повільніше, та схоже, зупиняти його Бенедикт не поспішав.

Це було щось містичне. Не знаю, якими ще словами можна це описати. Бенедикт наближався, мої думки випереджали час, і виникало відчуття, ніби при наближенні того чоловіка, який був мені братом, я мав вічність на роздуми. Одяг його був забруднений, лице — почорніле від диму та кіптяви, а кукса правої руки стирчала так, неначе він хотів щось показати. Звір, на якому скакав Бенедикт, був високим конем у чорну та червону смуги, з густою червоною гривою та пишним червоним хвостом. Та, попри всі переваги, це був лише кінь: очі його закочувались, із губ злітали клапті піни, а дихання було таким важким, що стало шкода тварину. Меч Бенедикта висів у нього за спиною — з-за правого плеча стирчала довга рукоятка. Все ще сповільнюючи хід та не зводячи з мене очей, він з'їхав із дороги, узявши трохи ліворуч од мене, різко смикнув повід, одразу ж відпустив його і далі керував конем лише колінами. Ліва рука Бенедикта піднялася, немов у вітальному жесті, описала дугу над головою і взялася за меч. Клинок вислизнув із піхов без жодного звуку, описав красиву дугу над Бенедиктовою головою і завмер, готовий до смертельного удару. Лезо меча дивилося назад, відходячи від лівого плеча, й було схоже на крило зі тьмяної сталі, з тонким, мов нитка, блискучим краєм. Образ брата на баскому коні — величного, неперевершеного — вогнем відкарбувавсь у моєму розумі, й це видовище, як не дивно, мене розчулило. Цього раз його клинок був довгим і кривим, як серп, мені вже доводилося бачити, як Бенедикт вправляється такою зброєю. Тільки тоді ми були союзниками і воювали проти спільного ворога, котрий починав здаватися мені непереможним. Та одної прекрасної ночі мій брат довів, що це не так. Тепер же, коли він заніс цей клинок наді мною, мене приголомшило усвідомлення того, що можу вмерти. Ніколи ще не переживав його з такою гостротою. Зі всього світу наче здерли пласт, і я відразу зрозумів, що таке смерть.