Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Я метнувся на Чорну дорогу, перескочив потемнілу траву, що звивалася мов жива, і перш ніж ті білі почвари встигли щось зрозуміти, одного з них я обезголовив, а другого заколов. Решта з криками накинулися на мене, розмахуючи палицями.
Мій Ґрейсвандір невтомно рубав їхню плоть і заспокоївся лише тоді, коли останній альбінос випустив дух, перетворившись на купу безмовного посіченого м'яса. Понівечені тіла ворогів сочилися чорною рідотою.
Я повернувся до вогню, затримуючи дихання, ногами розкидав багаття, підступив до нещасної ближче та розрубав її пута. Вона з риданнями впала мені в обійми.
І тільки тепер побачив, яке в неї обличчя, чи то пак, те, що його заміняло: суцільна маска кольору слонової кості, овальна, з округлою поверхнею й без будь-яких рис, якщо не вважати такими двох прямокутних отворів для очей.
Я відтягнув жінку подалі від вогню та чорної рідоти. Часто дихаючи, вона прилинула до мене всім тілом, щосили налягаючи, втискаючись у мене. Витримавши пристойну, як мені здавалося, паузу, я спробував відсторонитися від неї. Проте вона мене не відпускала, була напрочуд сильною.
— Не бійся, все гаразд, — мовив я. Можливо, це були трохи інші слова, та знаю напевне, що сказав якусь принагідну банальність.
Вона не відповіла нічого.
Жінка гладила моє тіло, лагідно, хоч і незграбно, й це починало мене бентежити. З кожною миттю я хотів її дедалі більше. Раптом несподівано для себе зрозумів, що теж гладжу незнайомку по волоссю, пещу її тіло...
— Не бійся, все добре, — повторив я. — Хто ти? За що вони хотіли тебе спалити? Хто вони?
Жінка не відповіла. Перестала плакати, продовжуючи часто дихати, але вже по-іншому.
— Чому на тобі це?
Я потягнувся за маскою, однак незнайомка різко закинула голову назад.
А втім, це не мало жодного значення. Я був зневолений, безсилий, як боги епікурейців, хоча щось холодне, тверезе, сидячи у мені, прекрасно розуміло неприродність цього потягу. Чомусь хотів її, був готовий заволодіти нею.
Тут мене окликнув Ґанелон, і я спробував обернутися.
Але жінка не дала мені цього зробити. Вона тримала мене із силою, якої я не сподівався від неї.
— Дитя Амбера, — пролунав напівзнайомий голос, — ми дякуємо тобі за все те, що дав нам, і зараз ти станеш повністю нашим.
Знову почувся голос Ґанелона, добірна лайка лилася безперервним потоком.
Я напружив усі сили, щоб звільнитися від її хватки, і вона послабшала. Швидким рухом руки зірвав з незнайомки маску.
Створіння, що тримало мене, розлючено скрикнуло, і коли я звільнився остаточно, згасаючим голосом проказало:
— Амбер потрібно знищити!
Ніякого обличчя під маскою я не побачив. Там не було нічого — цілковита порожнеча.
Сукня ганчіркою повисла на моїй руці. Істота наче розчинилася в повітрі.
Різко крутнувшись назад, я побачив Ґанелона, який незграбно розпластався на краю чорноти. Його ноги були неприродно вивернуті. Меч у руці Ґанелона раз у раз підіймавсь і падав, але по чому він б'є, я не бачив.
Рвонувся до нього.
Чорна трава, через яку я перескакував, коли кидався рятувати жінку, намоталася йому на ноги — на щиколотки, на литки. І коли він рубав її, інші стебла, звиваючись та вигинаючись, намагалися впіймати його руку з мечем. Ґанелону вдалося частково звільнити свою праву ногу, і я, сильно подавшись уперед, допоміг йому закінчити цю справу.
Обійшов його зі спини, тримаючись подалі від трави, жбурнув убік маску, яку, виявляється, досі тримав у руці. Впавши на чорне, вона відразу ж загорілася.
Я схопив Ґанелона під пахви й щосили потягнув до себе. Трава відчайдушно пручалася, та врешті я його звільнив. А потім завдав Ґанелона на плечі й, перестрибуючи через залишки зчорнілої трави, що відділяли нас від звичної зеленої порослі, виніс на дорогу.
Ґанелон так-сяк підвівся, важко спираючись на мене, нахилився вперед і поляскав себе по ногах.
— Заніміли, — поскаржився. — Неначе не мої.
Я допоміг йому дошкандибати до фургона. Схопившись руками за стінку, Ґанелон почав завзято гупати ногами по землі.
— Таке відчуття, ніби голкою штрикають, — сказав. — Знову починається... О-о-о!..
Він заледве перейшов до передка. Я допоміг залізти на сидіння, вмостився туди сам.
— Отак вже краще, — мовив Ґанелон, зітхнувши. — Ноги стають знову такими, як були. Та чортова трава витягла з них усю силу. І не тільки з ніг — з усього тіла. А що у тебе?
— Не обмануло нас наше знамення...
— І що будемо робити?
Узявши віжки, я відпустив гальмо.
— Насамперед переїдемо Чорну дорогу, — сказав я. — Ознайомимося з нею краще. Тримай меча напоготові.
Ґанелон кивнув і поклав клинок собі на коліна. Коні не хотіли ступати на чорне, але я легенько ударив їх віжками, і вони рушили з місця.
В'їхавши у чорну смугу, ми немов потрапили в чорно-білу кінохроніку про Другу світову війну. Все, що було довкола, здавалося віддаленим та гнітюче діяло на нерви. Навіть рипіння фургона і стукіт копит лунали трохи приглушено й через це ніби віддалилися. Задзвеніло у вухах — то був тихенький безперервний дзвін. Трава біля дороги ворушилася при нашому наближенні, та я уважно стежив за тим, аби триматися на достатній відстані від неї. Кілька разів ми пірнали у згустки туману. Вони не мали ніякого запаху, але дихати в них було важче. Коли наблизилися до першого пагорба, я взявся розсувати Тіні.
Ось ми об'їхали пагорб.
Нічого.
Темна, покрита випарами смуга нікуди не поділася.
І тут я розлютився не на жарт. Видобув з пам'яті образ Лабіринту, згадав його палаючі хитросплетіння. І ризикнув знову спробувати пограти Тінями.
Одразу ж розболілася голова. Біль розпеченим дротом пронизав голову від лоба до потилиці й так і залишився там. Мене це розлютило ще більше, і я з подвоєними силами взявся зсувати чорну смугу в небуття.
Увесь світ навколо став непевним і хитким. Клапті туману погустішали, вони потоками котилися через дорогу. Контури предметів стали нечіткими, розмазаними. Я махнув віжками, коні прискорили крок. У голові в мене пульсувало, й було таке відчуття, що ще трохи — і вона розлетиться на друзки.
Та голова вціліла, зате почав колотися довкільний простір...
Задвигтіла земля, де-не-де пішли тріщини, а на додачу — ніби цього було мало — все засмикалося, наче в судомах. А тріщини, що покраяли землю, були не просто пустотами.
Це виглядало так, неначе хтось ударив по столі зі складеною головоломкою-пазлом. Повсюдно зяяли розриви, в яких з'являлися зелена галузка, блискуча вода, шматочок блакитного неба, цілковита чорнота, біла порожнеча, цегляний фронтон, обличчя за віконною шибою, вогонь, уламок зоряного неба...
До того часу коні мчали галопом, а я ледве стримувався, щоб не закричати від болю.
Над нами прокотився гомін, у якому змішалися різні звуки: людські голоси, механічні шуми. Мені здалося, що я чую Ґанелонове чортихання, одначе не був у цьому впевнений. Я боявся, що можу знепритомніти від болю, та попри це зціпив зуби і вирішив, що триматимуся, скільки вистачить сил. Подумки прикликав до себе Лабіринт, як помираючий прикликає Бога, і вся енергія моєї душі була спрямована на те, аби скинути цю чорну смугу в небуття.
А потім тиск відступив, і я побачив, що коні щосили женуть уперед, до зеленого поля. Ґанелон ухопився за віжки, я теж кричав на коней, поки вони не зупинилися. Чорна дорога залишилася позаду.
Я швидко обернувся назад. Те місце, де ми щойно їхали, тремтіло, ніби вкрите товщею води. Однак слід після нас був зелений та чіткий, наче міст над бурхливою річкою. Трава з його країв також зеленіла.
— Це було навіть гірше, ніж та скачка, коли ти вивозив мене з Авалону, — зізнався Ґанелон.
— Мабуть, що так, — погодивсь я і лагідно заговорив до коней, повертаючи їх на звичайну дорогу, щоб їхати далі.
Світ, у якому ми опинилися тепер, тішив око яскравими барвами, а дерева, поміж котрими їхали, виявилися велетенськими соснами. Повітря було напоєне їхніми пахощами. У сосновому гіллі стрибали білки, пурхали птахи. Тутешній ґрунт був темнішим, і, мабуть, родючішим. Скидалося на те, що зараз ми — на більшій висоті, ніж перед тим, як перетнули чорну смугу. Добре, що нам удалося перейти в іншу Тінь, і то у таку, в яку мені хотілося!