Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Сукня ганчіркою повисла на моїй руці. Істота наче розчинилася в повітрі.

Різко крутнувшись назад, я побачив Ґанелона, який незграбно розпластався на краю чорноти. Його ноги були неприродно вивернуті. Меч у руці Ґанелона раз у раз підіймавсь і падав, але по чому він б'є, я не бачив.

Рвонувся до нього.

Чорна трава, через яку я перескакував, коли кидався рятувати жінку, намоталася йому на ноги — на щиколотки, на литки. І коли він рубав її, інші стебла, звиваючись та вигинаючись, намагалися впіймати його руку з мечем. Ґанелону вдалося частково звільнити свою праву ногу, і я, сильно подавшись уперед, допоміг йому закінчити цю справу.

Обійшов його зі спини, тримаючись подалі від трави, жбурнув убік маску, яку, виявляється, досі тримав у руці. Впавши на чорне, вона відразу ж загорілася.

Я схопив Ґанелона під пахви й щосили потягнув до себе. Трава відчайдушно пручалася, та врешті я його звільнив. А потім завдав Ґанелона на плечі й, перестрибуючи через залишки зчорнілої трави, що відділяли нас від звичної зеленої порослі, виніс на дорогу.

Ґанелон так-сяк підвівся, важко спираючись на мене, нахилився вперед і поляскав себе по ногах.

— Заніміли, — поскаржився. — Неначе не мої.

Я допоміг йому дошкандибати до фургона. Схопившись руками за стінку, Ґанелон почав завзято гупати ногами по землі.

— Таке відчуття, ніби голкою штрикають, — сказав. — Знову починається... О-о-о!..

Він заледве перейшов до передка. Я допоміг залізти на сидіння, вмостився туди сам.

— Отак вже краще, — мовив Ґанелон, зітхнувши. — Ноги стають знову такими, як були. Та чортова трава витягла з них усю силу. І не тільки з ніг — з усього тіла. А що у тебе?

— Не обмануло нас наше знамення...

— І що будемо робити?

Узявши віжки, я відпустив гальмо.

— Насамперед переїдемо Чорну дорогу, — сказав я. — Ознайомимося з нею краще. Тримай меча напоготові.

Ґанелон кивнув і поклав клинок собі на коліна. Коні не хотіли ступати на чорне, але я легенько ударив їх віжками, і вони рушили з місця.

В'їхавши у чорну смугу, ми немов потрапили в чорно-білу кінохроніку про Другу світову війну. Все, що було довкола, здавалося віддаленим та гнітюче діяло на нерви. Навіть рипіння фургона і стукіт копит лунали трохи приглушено й через це ніби віддалилися. Задзвеніло у вухах — то був тихенький безперервний дзвін. Трава біля дороги ворушилася при нашому наближенні, та я уважно стежив за тим, аби триматися на достатній відстані від неї. Кілька разів ми пірнали у згустки туману. Вони не мали ніякого запаху, але дихати в них було важче. Коли наблизилися до першого пагорба, я взявся розсувати Тіні.

Ось ми об'їхали пагорб.

Нічого.

Темна, покрита випарами смуга нікуди не поділася.

І тут я розлютився не на жарт. Видобув з пам'яті образ Лабіринту, згадав його палаючі хитросплетіння. І ризикнув знову спробувати пограти Тінями.

Одразу ж розболілася голова. Біль розпеченим дротом пронизав голову від лоба до потилиці й так і залишився там. Мене це розлютило ще більше, і я з подвоєними силами взявся зсувати чорну смугу в небуття.

Увесь світ навколо став непевним і хитким. Клапті туману погустішали, вони потоками котилися через дорогу. Контури предметів стали нечіткими, розмазаними. Я махнув віжками, коні прискорили крок. У голові в мене пульсувало, й було таке відчуття, що ще трохи — і вона розлетиться на друзки.

Та голова вціліла, зате почав колотися довкільний простір...

Задвигтіла земля, де-не-де пішли тріщини, а на додачу — ніби цього було мало — все засмикалося, наче в судомах. А тріщини, що покраяли землю, були не просто пустотами.

Це виглядало так, неначе хтось ударив по столі зі складеною головоломкою-пазлом. Повсюдно зяяли розриви, в яких з'являлися зелена галузка, блискуча вода, шматочок блакитного неба, цілковита чорнота, біла порожнеча, цегляний фронтон, обличчя за віконною шибою, вогонь, уламок зоряного неба...

До того часу коні мчали галопом, а я ледве стримувався, щоб не закричати від болю.

Над нами прокотився гомін, у якому змішалися різні звуки: людські голоси, механічні шуми. Мені здалося, що я чую Ґанелонове чортихання, одначе не був у цьому впевнений. Я боявся, що можу знепритомніти від болю, та попри це зціпив зуби і вирішив, що триматимуся, скільки вистачить сил. Подумки прикликав до себе Лабіринт, як помираючий прикликає Бога, і вся енергія моєї душі була спрямована на те, аби скинути цю чорну смугу в небуття.

А потім тиск відступив, і я побачив, що коні щосили женуть уперед, до зеленого поля. Ґанелон ухопився за віжки, я теж кричав на коней, поки вони не зупинилися. Чорна дорога залишилася позаду.

Я швидко обернувся назад. Те місце, де ми щойно їхали, тремтіло, ніби вкрите товщею води. Однак слід після нас був зелений та чіткий, наче міст над бурхливою річкою. Трава з його країв також зеленіла.

— Це було навіть гірше, ніж та скачка, коли ти вивозив мене з Авалону, — зізнався Ґанелон.

— Мабуть, що так, — погодивсь я і лагідно заговорив до коней, повертаючи їх на звичайну дорогу, щоб їхати далі.

Світ, у якому ми опинилися тепер, тішив око яскравими барвами, а дерева, поміж котрими їхали, виявилися велетенськими соснами. Повітря було напоєне їхніми пахощами. У сосновому гіллі стрибали білки, пурхали птахи. Тутешній ґрунт був темнішим, і, мабуть, родючішим. Скидалося на те, що зараз ми — на більшій висоті, ніж перед тим, як перетнули чорну смугу. Добре, що нам удалося перейти в іншу Тінь, і то у таку, в яку мені хотілося!