Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Таким чином, бандерівці, перед тим більш представницькі в Галичині, ніж на Волині, розпочали свою головну збройну діяльність на Волині. Хоча причини створення УПА були локальними й тактичними, її завдання стали глобальними та стратегічними. ОУН(Б) протистояла і нацистській, і радянській окупації України й зробила доленосні висновки щодо неприйнятності існування польської меншини в українській державі. Лідери ОУН(Б), очевидно, вірили, що Друга світова війна, подібно до Першої, закінчиться виснаженням Німеччини та Росії, а останнім українським ворогом стане воскресла Польща[307]. ОУН заснували ветерани українсько-польської війни в Галичині 1918–1919 рр.; ОУН(Б) згуртувала навколо себе молодших людей, які у 1930-х рр. були в'язнями польського концтабору Береза-Картузька. Обидва покоління розуміли, що Польща відправить свої війська до Галичини та Волині за першої ж нагоди. Вони вважали, що українцям слід створити армію та завдати удару ще під час війни, до того, як відроджена Польща наново, як і після 1918 р., спрямує до Галичини та Волині війська та колоністів зі своїх центральних територій[308]. Волинських українців нескладно було переконати сприйняти подібну логіку: місцеві селяни легко могли побачити в поляках колонізаторів, а польську власність вважати своєю найбільшою винагородою.

Польський уряд у вигнанні та його підпільна Армія Крайова розглядали такий план дій як найімовірніший і готували наступ[309]. Вони продовжували воювати, прагнучи відновити Польську Республіку в кордонах 1939 р. — завдання, яке польські вояки сприймали за очевидне і яке обіцянками підтримали західні союзники. Польський уряд не вважав, що нацистська або радянська агресія виправдовувала зміну східних кордонів, і усвідомлював, що будь-який компроміс сприйматиметься як поступка Москві[310]. Поляки визнавали за Україною право на утворення незалежної держави, але винятково на радянських теренах. На думку поляків, виснаження Німеччини та СРСР давало їм змогу відновити на сході status quo ante bellum[311], тобто належний стан речей. Ще 1941 року польські керівники пояснили в Лондоні, що майбутнє повстання проти німецької влади неодмінно призведе до війни проти українців за Галичину та, можливо, Волинь, а тому варто було б провести воєнні дії, за можливості, як швидку «збройну окупацію»[312]. Розроблений АК у 1942 р. план антинімецького повстання передбачав саме таку війну[313]. На 1943 р. українська співпраця з нацистами унеможливила саму думку про їхнє союзництво з поляками; крім того, як поборники ідеї Польщі в довоєнних кордонах, лідери АК могли небагато запропонувати українцям[314]. У 1943 р. АК почала займати позиції в Галичині (але не на Волині, де поляків було обмаль).