Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Жах, — кручу я головою. — А ось цей Жорж Соверен, ти про нього часом не чув?

— Ні. У цих хлопців завжди імен — наче в собаки бліх. Сьогодні він Жорж, завтра — Жан, потім Ганс, Мауріціо, Абрам, Василь і так далі. Он же ти бачиш, який хитрий. Навіть адреси не вказав, а пред’явнику асигнації з відповідним номером. І Ганнусю цю зустрічав на вокзалі, невідомо куди повіз. Тепер шукай його.

— Ото б картотеку по цих хлопцях подивитися.

— А немає картотеки, — Воронько аж на підлогу плює.

— Як немає? — дивуюся.

— А так, поки не було мене, спалили її. Щоб і сліду не залишити.

— Ну дають!

— Дають, Іване Карповичу, дають. Якісь гнилі часи почалися. Ані страху Божого в людей, ані честі. За гроші що хочеш утворити можуть! Чужими дітьми торгувати, на потурання їх продавати! Не бояться суду, ані людського, ані Божого. Ну нехай людський, хабар тицьнуть і все вирішать, а з Божим судом як бути, Іване Карповичу? На що вони сподіваються? Невже розраховують і Господа нашого купити? Куди котиться світ, коли люди вже Бога не бояться?

— Ой не знаю, Микито. Не знаю, — сидів я похмурий, і таке відчуття в мене було, наче цеберко помиїв на мене вилили. Підозрював я, що не все добре в Отечєстві нашому, але щоб ось так прогнило, і подумати не міг.

— Давайте вип’ємо, Іване Карповичу.

— Та давай уже.

І випили ми. Добряче так, але не до втрати людського вигляду. Точніше, я не до втрати, а Воронько перебрав. Ледь я його дотягнув до візника, відвіз додому. Там на нього чекала жінка вагітна, кричала щось, я швиденько геть поїхав, заночував у одного знайомого з контори. Вранці він мене і розбудив.

— Іване Карповичу, ви подивіться, про вас у газетах пишуть! — каже і дає мені газету. Я, було, подумав, що граф знову щось про мене тиснув, коли дивлюся — ціла стаття на першій шпальті про те, що до Києва прибув знаменитий сищик Іван Карпович Підіпригора, який розслідує чергову справу і тримає її у строгій таємниці. Згадувалося, що моя поява у відділку поліції викликала фурор.

— Ви тепер зірка, Іване Карповичу, — каже мій знайомий.

— Чаю дай, А то хоч зірка, хоч ні, а з похмілля пити хочеться, — насупив я брови і сиджу злий. Бо ж звик діяти непомітно, а тут диви як, наче на долоні я, на полювання з дзвоном вийшов.

— І звідки вони знають все, у газетах цих? — дратуюся.

— Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

— Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

— Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

— Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

— Слухайте, — кажу. — Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

— Було! — киває хлопець. — Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

— Багато листів йому приходило?

— Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? — заглядає мені в очі.

— А чого ви думаєте, що протизаконне? — і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

— Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

— Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

— Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! — шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

— Це ще як?

— На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

— Звідки знаєш? — дивуюся я.

— Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!