Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Тю, та що там у нього за справи? То босяк гаманець украде, то візник когось зарубає. Щоб про таке знати, достатньо газети читати. А у вас що не історія, то сюжет! А штиль який елегантний! Будь ласка, підпишіть!

Розписався я, у самого аж голова гуде від усього цього. Ну, наробив граф, ну, прислужився, хай йому цур!

— Я такий щасливий, що вас зустрів! поштар тільки головою крутить і всміхається. — І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка...

— Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

— Розумію! Розумію! — крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

— Микито!

— О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! — каже і стогне.

— Що, важко після вчорашнього?

— Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

— Що хотів?

— Та попросили мене звести з вами.

— Хто попросив? — я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

— Журналіст один.

— Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

— А що?

— Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

— Дарма, Іване Карповичу!

— Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

— Так і використовуйте це! — каже Воронько.

— Що? — дивуюся я.

— Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила — газети?

— Та яка там сила?

— Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

— Ненадовго, щоправда.

— Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! — каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене! ... А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

— Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

— Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

— Розслідую одну справу.

— Яку саме?

— Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

— Вбачаєте якийсь кримінал?

— Скажу, коли знайду адресата.

— А знайдете?

— Вже майже знайшов. Ще день-два — і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

— І що той слід каже?

— Що дехто собак любить більше, аніж людей.

— Загадками говорите, Іване Карповичу.

— Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.

— Дуже вони, Іване Карповичу, відрізняються. То хоч написано бідно, але зі знанням справи, а потім шматок іде пишний, красиво написаний, але з нісенітницями різними, наче не ви писали, а хтось інший, який нічого в розслідуваннях не розуміє. Як таке може бути? І хто такий той граф Маєвський, яким історії підписані?

— Граф — сусід мій, ми часто спілкуємося, і попросився він бути моїм секретарем Я погодився. То щодо історій усі питання до нього та його нестримної фантазії.

Ще побалакали ми і розійшлися в приємному настрої. Я сходив до Розочки Шпільман, яка візитові моєму дуже зраділа, вмить запропонувала найкращих своїх дам. Але я поговорити прийшов. Та тільки почула мої запитання, як одразу спохмурніла.

— Іване Карповичу, за всієї моєї поваги до вас нічого сказати не можу. Окрім того, що краще у цю справу вам не лізти.

— Невже небезпечна така?

— Дуже небезпечна Бо ж гроші — вони як оця новомодна електрика Якщо полізти голими руками, то вдарити може. На смерть ударити.

— І що, були приклади? — цікавлюся.

— Були. Приходив уже до нас один чоловік. Інженер з Курська В нього сестра зникла За об’явою поїхала на роботу до Києва, і більше жодної звістки. Брат присягнувся знайти. І шукав. Казав, що майже вийшов на слід, а потім знайшли його в Дніпрі. Голого і з горлянкою перерізаною. Від вуха до вуха.