П'ята Саллі

Джинкс збігла вниз п’ятьма сходовими майданчиками, перестрибуючи по дві сходинки, і кілька разів мало не впала, але встигла обпертись об стіну. Вона вилетіла на вулицю, намагаючись зорієнтуватися. Коли зрозуміла, що опинилася на розі Блікер-стрит та Другої авеню, вона подумала про таксі, але відкинула цю ідею та пішла вулицями в пошуках незамкненої машини. Джинкс знайшла таку біля Астор Плейс і за кілька секунд завела її. Зі скрипом шин машина з’їхала з тротуару.

Я знала, що вона планує. Ми з Джинкс багато вже говорили про це злиття, й вона повторювала, що нізащо не дасть із собою таке зробити. «Спочатку я вб’ю того психіатра, — казала вона. — Богом клянусь. І тоді все буде так само, як до того, як він з’явився».

А коли вона клянеться, я сприймаю це серйозно. Джинкс завжди дотримується слова. Вона збиралася відкопати схований пістолет. Думала про те, щоб тримати контроль цілу ніч, аж до сеансу, що був назначений на дев’яту ранку. Тоді вона увійде в кабінет Роджера з пістолетом у сумочці та виконає свою обіцянку. Я знову спробувала вибратись, але хоча я й знала, що вона планує, не могла знайти щілину, щоб вийти назовні.

Пістолет, пригадала Джинкс, закопаний на задньому дворі біля телефонного стовпа. Вона думала про це всю дорогу до житлових кварталів і встигла натиснути на гальма, коли ледь не проїхала на червоне світло. Не можна, щоб її зараз зупиняли чи відвозили кудись на краденій машині. Попереду ще робота. Вибиратися назовні ставало все важче, тож варто було використовувати час з користю за кожної нагоди. Вона вела повільно, опираючись імпульсу натиснути педаль газу аж до підлоги.

Я намагалася вийти, але Джинкс заблокувала всі шпарини. І я ніяк не могла викликати у неї головний біль. Єдиним способом пройти повз неї та перебрати контроль — було почекати, доки Джинкс втомиться від виливання свого гніву та злоби. Тоді вона могла б знесилитися. Та вона зосередилась на тому, щоб такого не сталося, аж поки не вб’є Роджера. Я намагалася поспілкуватися з нею дорогою до квартири, надокучаючи їй у свідомості думками, що нам потрібно поговорити. Можливо, тому що Джинкс переповнював гнів, або через те, що вона насолоджувалася прохолодною, мрячною погодою, вона дозволила мені зв’язатися з нею.

— То як, поїхали додому і в люлю? — сказала я.

— Ні, поки психіатр не помре.

— Але чому?

— Тому що він такий же, як і всі інші мудаки. Намагається знищити мене і тебе, як зробив це з Нолою та Беллою. Але знаєш ще що?… Він збирається загорнути нас всіх в одну гарненьку жіночу упаковку, а потім використати її.