Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Конфлікт досяг вершини близько 2350 року до н. е. Були бурхливі повстання, збройні напади та революційний перерозподіл майна та священних прав. 2334 року чоловік на ім'я Сарґон (що, досить підозріло, означає "законний володар" — можливо, він узяв це ім'я після захоплення влади) заснував нове місто, Акад. Можливо, воно лежить під Багдадом і — що не дивно — досі не розкопане. Глиняні таблички з інших поселень свідчать, що, замість битися з іншими шумерськими королями, Сарґон грабував Сирію та Ліван доти, доки зміг оплачувати повновартісну армію в п'ять тисяч осіб. Тоді він повернувся до шумерців і заходився дипломатією та збурюванням підкорювати їхні міста.
У підручниках Сарґона часто називають першим у світі будівником імперії, але насправді те, що робив він та його акадські послідовники, не надто сильно відрізняється від діяльности єгипетських об'єднувачів вісьмома сторіччями раніше. Сам Сарґон не став богом, але його онук Нарамсин близько 2240 року до н. е., після придушення повстання, оголосив, що вісім шумерських богів запрошують його до своїх лав. Шумерські художники почали зображувати Нарамсина більшим за реальний розмір і з традиційними атрибутами боговитости, рогами.
До 2230 року до н. е. двійко західних осередків у Шумері та Єгипті потужно затулили первісний осередок на Горбистих Схилах. У відповідь на екологічні проблеми люди будували міста; у відповідь на конкуренцію між містами вони створили мільйонні держави, де панували боги чи боговиті королі й керували чиновники. Позаяк боротьба в осередку сприяла суспільному розвиткові, мережа міст поширилася на простіші землеробські поселення Сирії та Леванту та через Іран до кордонів теперішнього Туркменистану. На Криті скоро теж почали будувати палаци; імпозантні кам'яні храми піднеслися вгору на Мальті; укріплені міста поцяткували південно-східне узбережжя Іспанії. Далі на північ і на захід землероби заповнили всі екологічно прийнятні ніші, а на найдальшому окрайку західного світу, де Атлантичний океан товчеться біля холодних берегів Британії, постав Стоунгендж, найзагадковіший пам'ятник з усіх, що за оцінками забрав 30 мільйонів годин праці. Якби хтось із фон-Денікенових космонавтів відвідав Землю близько 2230 року до н. е., він, мабуть, дійшов би висновку, що далі в чужинських втручаннях немає потреби: розумні шимпанзе стабільно штовхали суспільний розвиток вгору.
Дикий Захід
овернення ще через п'ятдесят років шокувало б космонавтів. Від одного кінця західного осередку до іншого держави розпадалися, люди воювали та полишали свої домівки. Протягом кількох наступних тисяч років низка руйнацій (слово, що звучить нейтрально, але охоплює жахливе розмаїття масових убивств, лиха, воєн та злиднів) відправила Захід у дикий галоп. І на запитання, хто чи що зруйнував суспільний розвиток, ми дістаємо дивовижну відповідь: суспільний розвиток має винуватити себе.
Одним з головних способів, що ними люди намагалися поліпшити себе, завжди був рух інформації, товарів та самих людей. Те, чого багато тут, може бути забраклим і цінним ось там. В результаті громади на всіх рівнях суспільства з'єднуються дедалі складнішим павутинням. Чотири тисячі років тому храмам та палацам належала найліпша земля, але замість поділити її між селянськими родинами, що намагалися вирощувати все потрібне, централізована бюрократія вешталася цими землями та казала людям, що вони мають вирощувати. Поселення з землею, доброю на злаки, могло вирощувати лише пшеницю, інше на схилі горба могло робити вино, а третє спеціялізувалося на оброблянні металу. Чиновники могли перерозподіляти їхні вироби, знімати пінку на свої потреби, заощаджувати щось на випадок надзвичайних ситуацій та розподіляти решту як пайки. Це почалося в Уруку близько 3500 року до н. е., а тисячу років по тому стало нормою.
Мало того, королі надсилали один одному корисливі подарунки. Єгипетські фараони, багаті на золото та зерно, дарували ці товари молодшим очільникам ліванських міст, а ті у відповідь надсилали ароматний кедр, бо Єгиптові бракувало доброї деревини. Не зробити належного подарунка було дуже необачно. Обмін подарунками вкорінився у психології та посадових стосунках так само, як у економіці, але він досить ефективно сприяв рухові товарів, людей та ідей. Королі на кінцях цього ланцюжка та багато торгівців на проміжних ланках багатішали.
Нині ми зазвичай вважаємо неефективною "командну економіку", коли король, диктатор чи политбюро вказують кожному, що йому робити. Проте давніші цивілізації від них залежали. Можливо, у світі, де бракує довіри та законів, що змушують працювати ринок, це найкращий можливий варіянт. Але він ніколи не був єдиним, тому поряд із королівськими та жрецькими підприємствами завжди рясніли скромніші незалежні торгівці. Сусіди займалися бартером, міняючи сир на хліб чи допомагаючи викопати туалет за догляд за дитиною. Мешканці міст та сіл торгували на ярмарках. Мандрівні ремісники завантажували горщики та сковорідки на віслюків та сновигали по дорогах. А на краях королівства, де засіяні поля доходили до пустелі чи гір, селяни за хліб та бронзову зброю вимінювали в пастухів чи мисливців-збирачів молоко, сир, вовну та тварин.