Тягар пристрастей людських

— По обіді я поїду до Теркенбері й продам прикраси.

Від батька він успадкував золотий годинник із ланцюжком, дві чи три каблучки, кілька запонок і два затискачі для краватки. Один із них був оздоблений перлинами і міг забезпечити свого господаря пристойною сумою.

— Справжня вартість прикраси та її ціна — різні речі, — попередила тітка Луїза.

Філіп усміхнувся, адже це була одна з улюблених дядькових приказок.

— Я знаю, але отримаю за все разом щонайменше сто фунтів, це прогодує мене до того дня, коли мені виповниться двадцять один.

Місіс Кері не відповіла, але піднялася нагору, вдягла свій маленький чорний капор і пішла до банку. За годину вона повернулася, підійшла до Філіпа, котрий читав у вітальні, і простягнула йому конверт.

— Що це? — запитав він.

— Маленький подаруночок для тебе, — відповіла тітка, сором’язливо всміхаючись.

Філіп відкрив його і знайшов там одинадцять п’ятифунтових купюр і невеличкий паперовий мішечок із соверенами.

— Я не могла змиритися з думкою, що ти продаси батькові прикраси. Це мої гроші, які лежали в банку. Тут майже сто фунтів.

Філіп зашарівся і сам здивувався, коли відчув сльози у себе на очах.

— Ох, дорогенька, я не можу їх взяти, — заперечив він. — Страшенно мило з твого боку, але я не можу дозволити собі взяти їх.

Коли місіс Кері виходила заміж, вона мала триста фунтів і заощадливо витрачала ці гроші на непередбачувані витрати, термінову благочинність та подарунки на Різдво і дні народження Філіпу й своєму чоловікові. З роками її капітал, на жаль, зменшувався, але залишався приводом для вікарієвих жартів. Він називав свою дружину багачкою і постійно нагадував про «заначку».

— Ох, прошу, Філіпе, візьми їх. Мені так шкода, що я не заощаджувала і залишилося так мало. Але я буду страшенно щаслива, якщо ти їх візьмеш.

— Але вони тобі ще знадобляться, — не здавався хлопець.

— Ні, не думаю. Я збирала їх на той випадок, якщо твій дядько помре раніше за мене. Мені здавалося, що трохи грошей не завадять, якщо вони терміново знадобляться, але не думаю, що довго протягну.

— Ох, дорогенька моя, не кажи так. Ну, звісно ж, ти житимеш вічно. Хіба я зможу існувати без тебе?

— Ой, мені не шкода помирати. — Її голос затремтів, і жінка на мить відвела погляд, але, витерши сльози, хоробро всміхнулася. — Спочатку я молилася Господові, щоб Він не забирав мене першою, бо не хотіла, аби твій дядько залишався на самоті і страждав. Але тепер я знаю, що для нього це буде не так страшно, як здається мені. Він хоче жити значно довше за мене; я не була тією дружиною, якої він хотів, і, наважуся припустити, якщо зі мною щось станеться, він одружиться знову. Філіпе, ти ж не вважаєш мене егоїсткою, правда? Але я не витримаю, якщо його не стане.

Філіп поцілував її худеньку поморщену щоку. Він не розумів, чому так дивно соромиться цього приголомшливого прояву любові. Як вона могла так кохати байдужого чоловіка, такого егоїстичного, котрий дозволяв собі абсолютно все? Він здогадувався, що тітка знає, як байдуже до неї ставиться чоловік, знає все про його егоїзм, та однаково смиренно любить його.