В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Яка ж то була ласка, видно із ставлення російських властей до митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який відмовився евакуюватися до Австрії. Його заслали в Нижній Новгород, а потім у Курськ.
«Причина вивезення Митрополита, — читаємо в книзі «Царський в’язень 1914–1917» (Львів, 1918), — дасться гарно означити звісними словами Христа: «поражу пастиря і розбіжуться вівці…» І справді, в ті страшні дні тривоги і переляку жорстокої світової війни, був Митрополит тим добрим пастирем Свого стада, який ні просьбою, ні грозьбою не дав себе намовити і не покинув своїх вірних».
У царському маніфесті від 5 серпня 1914 року ключовим був такий імператив: «Да поможет Господь царственному своєму помазаннику всея Руссии завершить дело великого князя Ивана Калити».
Російські власті ігнорували сам факт існування українців в Галичині — всілякі високі звернення адресувалися до слов’янських народів, зокрема до поляків, а також до «подьяремних русских» — про українців не було ані згадки. Хоча комендант Львова полковник Роде не був прихильником такої ігнорації, бо зажадав заложників не тільки від поляків, євреїв, «русских», а й від українців. З-поміж них опинилися ректор духовної семинарії отець доктор О. Боцян, доктор Ю. Гірняк, директор «Народної Торгівлі». За-ячківський, П. Войнаровський. Пізніше цей список поповнили директор товариства «Дністер» С. Федяк, директор «Крайового Союзу Кредитового» К. Паньківський, директор Національного музею І. Свінцицький, митрополичий вікарій о. М. Щепанюк та ін. Серед висланих з Галичини — учителі, адвокати, лікарі, кооператори, студенти, селяни. Потрапили сюди і двоє письменників — Константина Малицька і Михайло Мочульський. Виселялися до Сибіру, де були неймовірно тяжкі умови для проживання.
Хроніка київських газет наводила дані про етапи галичан до Сибіру: 2 березня 1915 року — 81 особа, 5 березня — 108, 10 березня — 86.
Все українство в Галичині, на Буковині, опинившись після поразки австрійської армії у серпні-вересні у невдалій для неї «Галицькій битві» під окупацією, поставлено було поза законом. Закрито школи, «Просвіти», пресу, громадські об’єднання, українську кооперацію, тисячі представників інтелігенції, духовенство, селян вислано на схід, до Сибіру.
У Тернополі, Бродах, Самборі, інших містах місцева адміністрація звеліла вивіски на крамницях переписати по-російському, вулиці дістали російські назви: Александровская, Николаевская, Московская. У багатьох містах утворено нові громадські ради, виключно з москвофілів. Львів було адміністративне поділено на десять «участков», на чолі кожного стояв «пристав».
Управління переселення виношувало ідею спрямувати переселенців з Росії не до Сибіру, як то було досі, а в Галичину — йшлося щонайменше про 300 тисяч селян із великоросійських губерній. Це була настільки русифікаторська акція, що навіть «Прикарпатская Русь» назвала її «неудачным проектом».
У статті «До історії Галицької руїни 1914–1915 pp.» С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників у мундирах і рясах обсіли Галичину й прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи».
Мав рацію Кость Панківський, зауваживши в одному з листів: «Освободили нас — то правда. Освободили з честі, з імені, з майна, з мови, з усього».
У цілком таємному донесенні начальника Тимчасового жандармського управління генерал-губернаторства в Галичині товаришеві міністра внутрішніх справ, командуючому окремим корпусом жандармів від 17 січня 1915 року було подано огляд про українські організації (йшлося про діяльність українських партій: соціалістично-демократичної, радикальної, національно-демократичної, Союзу Визволення України, а також про роль професора Грушевського «в мазепинском движении в Галиции и Малороссии»), про «січові» і «сокольські» мазепинські організації.
«Предводителем в движении галицких мазепинцев» названо Костя Левицького, а серед «российских мазепинцев» — Грушевського, Чикаленка, Лисенка, Міхновськото, Кримського.
«Грушевский бил духовним отцом мазепинского движения вообще и вдохновителем его, — читаемо в донесенні, — т. к. в его руках била сосредоточена вся научно-идеологическая работа… Главное звено, соединяющее галицких мазепинцев с российскими. В Малороссии у Грушевского очень много приверженцев-мазепинцев, пользовался огромным авторитетом и имел сильное влияние».