Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Як відомо, з погляду структурного психоаналізу, бажання є основою людського існування[466]. У романі Г. Гессе «Деміан» (1919) є характерний епізод з цього приводу: мудра жінка навчає юного чоловіка тотальності бажання: «Не треба триматися за бажання, у які ви не вірите. Ви повинні навчитися відмовлятися від цих бажань або бажати повністю і по-справжньому. А ви бажаєте і тут же в цьому розкаюєтеся, і тому боїтеся. Все це треба подолати»[467]. Цілісне бажання, сформоване Шевченком і спрямоване на власну державу, у Франкові мало виявити своє тотальне продовження.

Національне несвідоме у поемі «Мойсей» символізує сліпий гігант Оріон, який вирушив до сонця, щоб здобути зір, а на його плечах сидить «сміхованець-хлопчина», який, жартуючи, щоразу показує йому іншу дорогу. Хлопчик — чужа забава, чужий розум, чужі очі, яким довіряє Оріон, замість того, щоб виростити зі своєї сліпоти (несвідомості) власні очі. Як писав Куліш: «Народе мій! зорім очима поле…»[468].

І. Франко розуміє, що «Мойсея» повинні побачити нові українські провідники, реставрувавши пам’ять, просвітити народ у своєму множинному (многоокому) баченні. Набуваючи свідомості, цей народ, за логікою пророчої візії І. Франка, стане людом героїв (на відміну від несвідомої «черні» в історичному минулому, показаному П. Кулішем). Проти кулішівської «черні» моделюється опозиційна аристократична концепція українського народу як єдиної «многодушної істоти»: в динаміці національного поступу діятиме кожна жива душа. Так едіповий конфлікт «пророк — народ» набуває оптимістичного майбутнього. Адже після осміяння Мойсея і його самотньої смерті народ прокидається як зі страшного сну, нагадуючи вбивць, «що вбили у сні найдорожчу людину». На табір насувається депресія, але в цей час пробуджується молодий пророк Єгошуа, він приходить з парубоцтвом безстрашним (героями-братами) і розгонить «безіменний страх». Єгошуа постає як «реалістичний» син, який чує «романтичний» голос батька Мойсея, — так відбувається синтез батьківського досвіду і пориву синівської молодої волі. Українська мужність, згідно з філософським мазохізмом, постає як «сила й м’ягкість», «дотеп і потуга», «батько і син», тобто — цілісність, завдяки якій дух підноситься вгору, з’являється самоусвідомлення високої місії, адже синівський розум починає радитися з праотцем як з «богом і паном»[469].