Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Мовчання синів почало бентежити пані Костадо. Так наче море лежало між нею й ними. Як же розмовляти, коли ти на протилежному березі? Брати сиділи поруч у шезлонгу біля великого ліжка. Обидва похнюпились, і лампа кидала відблиски на русяве волосся: сплутане й розкуйовджене — у П'єра, і гладеньке, з проділом, трохи закучерявлене на потилиці — у Робера.
— Тільки-но отримаю спадщину, — сказав Робер, — відразу й поверну їм.
— Ну, це вже вибач, — заперечила мати, — ви володієте лише чистим капіталом, а всі прибутки від нього належать мені.
А коли П'єр пробубонів: «І скаже ж отаке!» — вона вибухнула:
— Чудово, дітоньки! Виходить, ви зневажаєте гроші. Ну, а на які ж кошти ви живете? Ти, Робере, знаєш ціну того костюма, що так тобі до лиця? А ти, П'єро, тобі не до вподоби, коли на вечерю буває саме лише холодне варене м'ясо? А ти заглядав коли-небудь до рахунків, що я мушу оплачувати твоєму книгареві та палітурникові? Гастон мені теж коштує недешево, та він принаймні усвідомлює це, перепрошує, дякує мені. Він не те, що ви, — він не нахаба, щоб судити мене: я, мовляв, жінка без ідеалів, так? Жінка, що тільки й тямить стригти купони та дерти гроші з пожильців, тоді як ви ширяєте поглядом вище хмар та тринькаєте грубі гроші на стоси нікчемних книжок… Я придатна на те, щоб вас годувати, одягати, обігрівати, наймати вам слуг, бо ви зроду не дасте собі ради без них! Соромно вам так бундючитись перед матір'ю — на себе я ні сантима не витрачаю. Ви смієтеся з моїх дешевих суконь, ви глузуєте з мого облізлого хутра. Ці гроші, що ви їх так зневажаєте й розтринькуєте, — ваші діди все життя їх збирали, не шкодуючи зусиль, відмовляючи собі в усьому. Вони повинні бути для вас священні, оці гроші!..
Вона почувала, що може продовжувати, що хлопці нарешті принишкли. Робер промимрив, що це не його провина, коли медичну освіту доводиться добувати аж стільки років. Мати, втихомирившись, відповіла, що вона не дорікає йому цим, нехай вчиться скільки треба, аби лише досяг свого.
— А цього малого дурника, — тут вона знову підвищила голос, повертаючись до П'єра, — його треба ще муштрувати та муштрувати — і взятися за це доведеться як слід.
П'єр понурив голову. І що більше мати відчувала, як дошкулила йому, то дужче її розбирала лють: це дуже приємно й дуже вигідно — цілими днями шкрябати віршики замість готуватися до іспитів з філософії. Віршами небагато можна досягти, навіть коли вони гарні, то й тоді не прохарчують людини; ну, а вже коли вони ні те ні се…
П'єр підвівся і, не глянувши на матір, вийшов. Отямившись, вона замовкла, трохи засоромлена. Хай би вона й не мала рації чи перебрала міру, так хлопець же сам призвів до того…
— Безперечно, не варто було так занадто, — сказав Робер. — Треба зважати на його вік…
— То що тут такого особливого? Чим він відрізняється від інших?
— А він таки відрізняється від інших.
Вона заперечила: вся річ у тім, що в домі нема голови родини — той як слід напутив би хлопця. В глибині душі Леоні не мала сумніву, що П'єр не такий, як інші; вона тільки не хотіла визнати його вищості. Бувши дочкою, небогою, онукою великих комерсантів, місцевих верховодів, вона їх мала за взірець, коли йшлося про вартність людини. Вона була певна, що як слід розуміє вираз: оце людина неабияка.
— Отже, — сказала вона на закінчення, — мені лишається тільки просити у вас вибачення за те, що я сьогодні зробила вас заможними… Цього я й сподівалась… І все ж таки…
— Та навіщо вони мені, ті гроші… Я ж бо все втратив…
Мати зраділа, почувши таке, хоч і шкода їй було сина. Вперше вона була задоволена, що він у неї такий безвольний: у нього навіть питання не виникло, що діяти, він ладен був без боротьби зректися дівчини. Та все-таки, побоюючись поставити питання руба, вона почала вболівати над Розою — мовляв, жертва бідолашна… і така вона лагідна, така прихилиста; мабуть, можна б і не зважати на те, що їхнє прізвище буде заплямоване. Але ж Робер сам добре знає: не в такому він іще становищі, щоб заводити сім'ю. Перед катастрофою старі Револю натякали: мовляв, вони оселять у себе молоде подружжя, ну, а тепер…
Робер нарешті озвався млявим голосом:
— А чи не могли б ми жити тут?
— Ти з глузду з'їхав! Де? У твоїй кімнаті? А коли дитина буде? Крім того, не забувай, що вся їхня родина сяде тобі на карк. Тобі, тобто мені… Ну, ну… Годі, годі! Будь мужній, хлопчику мій! Знаю, тобі важко, — закінчила вона, обіймаючи за плечі велику дитину, що обливалася слізьми.
Робер розумів, що мати розраховує на його слабкодухість, розумів і те, що вона не ошукається в своїх розрахунках. Та й що зрештою він може їй відповісти? Що з Розою він почуває себе зовсім іншою людиною, сповненою надій і відваги? Варто йому тільки сказати таке — і мати розвіє й нанівець зведе всі його міркування.