Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Звичайно, на балу її не було, — сказав він своїм нерішучим, млявим голосом, що так дратував матір. — Здалеку я побачив Жюльєна Револю, та так і не протиснувся до нього в натовпі. Здається, дехто з його приятелів уже дав йому відчути, що він тут — небажаний гість… Тоді я поїхав на Біржову площу… Та їх уже не було — подалися кудись.
В цю мить увійшов П'єр, босий, у піжамі, скуйовджений. Пані Костадо вигукнула:
— Я ж тобі наказала спати!
— А мій сон не слухається твого наказу.
Коли Робер почав дорікати: «Ну, П'єро, чому ти такий нечемний!» — П'єр закричав:
— Я певен, вона не зважилась тобі сказати, звідки повернулась щойно… куди вона ходила ввечері…
— Я не дозволяю тобі казати на мене «вона» в моїй присутності.
Але П'єр правив своєї:
— Вона крадькома від нас поїхала й пробула весь вечір на Біржовій площі.
Робер обернув до матері невдоволене обличчя:
— Це ж неправда, мамо?
Вона відповіла з викликом:
— А чому б це мала бути неправда?
— Ти бачила пана Револю?
— Ні. Він у Леоньяні. Я знала, що він там, знала, й чому він там, а Люсьєна не знала… Розумієш? Я їй розповіла, от вони й поїхали до нього. Щоб часом йому не спало па думку віку собі вкоротити. Може, я його врятувала!..
Робер зітхнув:
— Пана Револю не було, отже, ти й не розмовляла про наші гроші!..
Леоні Костадо мовчала. Зате Робер почув П'єрове бурмотіння:
— Аякже, так вона й утрималась…
— Ану, П'єро, повтори голосніше те, що ти сказав…
— Я сказав, що ти не втрималась і говорила про гроші. Саме заради цього ти й пішла туди.
Отже, все відбувалося так, як вона й сподівалась. Робер і П'єр поставали перед нею як судді. От Гастон — той би все зрозумів, був би захоплений нею і вдячний їй… А тут боротьби не уникнути. Але право було на її боці. І вона рушила в наступ:
— Ішлося не про мої гроші, а про ваші. Вам їх лишив батько. Якби вони були мої, я б могла виявити великодушність.
Робер перебив її: якщо гроші належать йому й П'єрові, то навіщо було їх вимагати…
— Ти забуваєш про Гастона, а він міркуватиме не так, як ви… Ти забуваєш, що П'єрові лише вісімнадцятий рік, а поки він не дійде повноліття, я, його опікунка й мати, повинна боронити його інтереси навіть всупереч йому самому…
— Зрештою, — наполягав Робер, — якщо пан Револю виїхав, то навіщо ти їх шарпала марно?
Boнa з жалем поглянула на сина: він таки справді пришелепуватий! Які вони недосвідчені в життєвих справах, ці хлопчиська, а уявляють себе орлами.
— Запевняю тебе: ми з Люсьєною розмовляли по-дружньому.
Робер поцікавився, чи Розета була при цій розмові. Пані Костадо заперечливо хитнула головою.
— А Дені? — спитав П'єр.
— Ні, ні, вони обоє повиходили з кімнати.
Вона сушила собі голову, міркуючи, як краще розповісти синам про свій успіх. Просто неймовірно: скільки потрібно обачності, щоб викласти цим йолопам новину, — мовляв, ваш нотаріус збанкрутував, але, дякуючи мені, ви не втратили нічого.
— Повинна сказати, Люсьєна трималася дуже добре, з великою гідністю. Вона відразу усвідомила, що у її чоловіка є особливі обов'язки щодо сиріт.
— Яких іще сиріт? Ми не сироти, — заперечив П'єр.
Змалку він зненавидів ці слова: «сирота», «сирітство», «сиротинка», «сирітський».
— Люсьєна мені сказала, що у неї є саме така сума, яку нам заборгували — чотириста тисяч франків.
П'єр скрикнув:
— Бувають же такі збіги!
Мати не звернула уваги на цю зухвалу вихватку. Вона страждала від того, що доводиться скочуватись до брехні, а це було не в її вдачі. Але ж на це її штовхали «два дурники» — так обзивав їх Гастон.
— Чотириста тисяч франків, — повторив Робер не своїм голосом, — але ж таких грошей під рукою в них не могло бути.
Яка наївність! Леоні Костадо знизала плечима.
— Ясна річ, не могло. У гаманці в них стільки не було. Але з мене досить її підпису…
— А це, здається мені, проти закону…
— Не турбуйся… Може, й доведеться судитися з іншими кредиторами… Та я певна, що виграю справу.
І коли син не відповів нічого, вона вирішила, що досягла успіху.
— Ви повинні знати, що я спершу порадилась з паном Лакостом, яких запобіжних заходів треба вжити…