Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
Полиці заповнювали різні стамески, дерев'яні киянки, рубанки, фуганки, шерхебелі, ножівки. Правда, цей струмент не залежувався, він не встигав прохолонути від наших гарячих долонь. У майстерні увесь час стояв гамір, і завжди тут пахло свіжою стружкою.
Ми вже почали будувати бот. Його кістяк — кіль, форштевень, ахтерштевень та шпангоути — стояв посередині майстерні на стапелях і розпалював нашу уяву.
Дядя Влас, як і пообіцяв, учив нас ще й теорії столярної справи. Ми вже знали, яке дерево можна застосувати в кораблебудуванні, а яке — ні. Наприклад, вільха, береза, липа, осика — непридатні, бо вони розмокають і бубнявіють. А от дуб, сосна і бук — водонепроникні й міцні.
Я нишком брав у дяді Власа книжки з суднобудування, з навігації і читав, хоча й не все розумів.
Я знову одержав дві четвірки — з фізики і природознавства.
Ілько ж знову одержав дві двійки.
Якось увечері, коли я, приготувавши уроки, читав узяту в дяді Власа книжку, раптом почув голос Павки, Він питав у мами, чи я дома.
Чого б це так пізно?..
Не встиг я заховати книжку, як Павка був уже у мене в кімнаті.
— Здоров, Левко, — привітався він, скинувши очима на стіл. — У тебе тепло. А надворі така холоднеча, що просто — брр!.. Мабуть, сніг випаде.
Він скинув окуляри, що враз спітніли від тепла, і почав хусточкою терти скельця. Без окулярів він не був схожий сам на себе. Крізь скельця його очі завжди дивились зверхньо і трохи суворо, як у дорослого. А зараз вони безпорадно кліпали… Потім надів окуляри і знову став самим собою. Кивнув головою на книжку:
— Вивчаєш?.. Добре робиш. З тебе справжній моряк вийде. А от мені про море тільки мріяти.
— Чому?
Він засмучено усміхнувся:
— Очі…
— А-а, — протяг я, вражений, що він так просто й одверто сказав про свою ваду. — Але ж ти разом з усіма бот будуєш. І теорію вчиш…
— Будую. І теорію вчу. А от плавати — зась…
Мені чомусь стало жаль Павку. Взагалі він непоганий хлопець. Ну, хвалений і перехвалений відмінник! Але ж шкоди нікому ніякої не робить, та ще, дивись, і пояснить щось, коли в нього питаєш. Правда, пояснює він так, ніби ти проти нього взагалі — комашка, але то вже така вдача…
І я сказав, щоб втішити його:
— Нічого, все одно в море разом сходимо.
— Звісно ж, що сходимо, — вже веселіше сказав Павка. — А я до тебе з одним ділом прийшов… — голос його став твердим, і, як завжди, по-дорослому заблищали очі за скельцями окулярів.
— З яким?
— Скажу одверто, прийшов я до тебе як голова загону. Треба щось робити з Ільком Зарубою.
Я насторожився:
— А що?..
— Увесь наш клас уже вирівнявся, — вів далі Павка. — Вчитись стали краще. Дисципліну підтягли. Ось і в тебе вже оцінки добрі. А Ілько всіх донизу тягне. По вуха у двійках сидить. Через нього й іншим може несолодко бути…
— Це тобі, як голові загону? — спитав я, а сам подумав: «Даремно я тебе тільки що непоганим хлопцем назвав!»
Павка пустив мої слова повз вуха.
— Ви ж з ним — друзі, всім відомо. От і допоможи йому.
— Нічого з цього не вийде, — сказав я.
— Чому ж?
— Бо до нас моя мама його не пускає.
— Не пускає? — здивувався Павка. — Це, може, відтоді, як ото за горобця вигнала?
— І відтоді, й завжди… Вона не хоче, щоб я з ним дружив.
— Це гірше… Але можна ж з твоєю мамою поговорити. Розкажемо, в чім річ, вона зрозуміє й дозволить.
— А як Ілько сам не захоче, щоб я йому допомагав?
— Захоче. Через те ж я до тебе й прийшов. От зі мною не захоче, скаже, що це я як голова загону собі ціну набиваю. А ти Міг би з ним — по-товариському, по-дружньому… Тут саме у кімнату зайшла мама.
— Про що ви тут розмовляєте? — запитала.
Я знав, що Павку мама шанує, вона частенько говорила: «От хлопець розумний! Людиною буде. З нього приклад бери».
Тому на її запитання я промовчав. Хай цей розумний Павка й розмовляє.
Він спершу ніби трохи знітився, але сказав:
— А ми хотіли поговорити з вами… — І розказав, чого прийшов.
— Знаю, які то будуть заняття, — сказала мама. — Ілько і Левка в двієчники потягне. Добра тут не жди.
— Не потягне, — встряв я. — Ось я знову дві четвірки приніс. Поки ми балакали, прийшли дядя Влас і тато. Вони ходили прогулятись перед сном. Обоє були веселі, з розчервонілими на морозі щоками.
— А чого ж, хай помагає, — сказав тато, вислухавши, в чім річ.
І дядя Влас підтримав.
— Давно вже треба б.
29. ДЕ ВЗЯТИ ЛИЖІ?.
У неділю я прокинувся пізно. В кімнаті було незвично біло і ясно. Я схопився з ліжка, кинувся до вікна. На шибках лежали срібні візерунки, яких не зміг би намалювати жоден художник у світі. Тут були прозорі листки папороті, гілочки ялинки, сріблясті казкові квіти. І як ото мороз уміє малювати на шибках тик точно і гарно?..