Дівчина, яку ти покинув

— Лів? — Його голос гуркотом лунає в її вухах.

Він обіймає її. Жінка чує власне дихання.

— Лів?

Вона мимоволі здригається.

— З тобою все гаразд?

— Вибач. Так. Просто… минуло стільки часу.

Він нічого не відповідає, лише міцніше стискає її в обіймах. Знов настає тиша.

— Тобі не холодно?

Її подих вирівнюється, а тоді вона відповідає:

— Зовсім змерзла.

Він відпускає її і тягнеться по свою сорочку на підлозі, в яку повільно кутає дівчину. Крізь півтемряву вони дивляться одне на одного.

— Що ж… це було… — вона намагається сказати щось безтурботне й дотепне. Але не може. Усі її відчуття немов заклякли. Вона боїться відпустити його, наче він — той єдиний якір, що тримає її на землі.

І все ж реальний світ вривається в її думки. Знизу долинають звуки дорожнього руху — мабуть, занадто гучні. Вона відчуває холодну плитку під своєю босою ногою. Здається, вона загубила туфлю.

— Думаю, ми залишили парадні двері відчиненими, — каже вона і кидає погляд крізь коридор.

— Гм… Забудь про туфлю. Ти в курсі, що в тебе даху немає?

Вона дивиться вгору. Не може згадати, щоб відчиняла його. Мабуть, випадково натиснула кнопку, коли вони вдвох ввалилися на кухню. Осіннє повітря огортає їх, від чого все тіло вкривається гусячою шкірою — немов лише тепер збагнувши, що сталося. Чорний светр Мо висить на спинці стільця, мов розгорнені крила яструба.

— Стривай-но, — каже вона. Потім, м’яко ступаючи через кухню, натискає кнопку і прислухається до шуму панелей даху, що змикаються над головою. Пол вражено дивиться на величезний скляний дах, потім знову на неї, а потім повільно обертається навколо себе, даючи очам звикнути до тьмяного світла, що сповнює кімнату.