Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Він скоса поглядає на дівчину.
— Що? Та ти з мене жартуєш. Хіба це перука?
— Нарощене волосся. Це помітно.
— Для мене ні. А зараз ти скажеш, що груди в неї теж фальшиві?
— Ні, вони справжні. Це називається «квадробуб».
— «Квадробуб»?
— Бюстгальтер затісний. Тому здається, що в неї їх чотири.
Пол сміється так гучно, що починає задихатися. Він уже не пам’ятає, коли востаннє так веселився. Майже неохоче Лів усміхається у відповідь. Цього вечора вона почувається трохи дивно. Усі її реакції неначе гальмуються, і здається, що в її душі відбувається напружений внутрішній діалог.
Пол не втрачає контролю над собою.
— То що ми думаємо? — каже він, намагаючись розслабити її. — Чотиригруда дівчина піддасться на його залицяння?
— Хіба після ще одного келиха. Я не впевнена, що він насправді їй подобається.
— Еге ж. Розмовляючи з ним, вона постійно дивиться через його плече. Гадаю, їй подобається отой, у сірих черевиках.
— Жодній жінці не подобаються сірі черевики. Можеш мені повірити.
Він підіймає брову і відставляє свій напій.
— Ось бачиш. Саме тому чоловікам простіше розщеплювати молекули і вдиратися в чужі країни, ніж з’ясовувати, що коїться в головах у жінок.
— Пфф. Якщо пощастить, одного дня я покажу тобі інструкції з застосування.
Він дивиться на неї, і вона заливається рум’янцем, відчуваючи, що бовкнула зайве. Настає раптова, непояснювано незручна тиша. Вона дивиться на свій келих.
— Ти сумуєш за Нью-Йорком?
— Я люблю навідуватися туди. Коли приїжджаю додому, всі кепкують з мого акценту.
Здається, вона його ледве слухає.
— Не треба так хвилюватися, — каже він. — Справді. Я тут цілком щасливий.
— О. Ні. Пробач. Я не хотіла… — слова застигають на її губах. Повисає довге мовчання. А тоді вона підіймає на нього очі й починає говорити, торкаючись пальцем обідка свого келиха.
— Поле… Сьогодні ввечері я хотіла запросити тебе до себе. Хотіла, щоб ми… Але я… я просто… Це занадто швидко. Я не можу. Не можу зробити цього. Ось чому я скасувала вечерю.
Слова ллються самі собою. Дівчина червоніє до коренів волосся.
Він відкриває, потім закриває рота. Нахиляється вперед і тихо промовляє:
— Достатньо було просто сказати: «Я не дуже голодна».
Її очі розширюються, і вона схиляється над столом.
— О Боже. Я — жахлива кандидатура для побачення, так?
— Може, трохи більш відверта, ніж слід.
У неї виривається стогін.
— Пробач. Гадки не маю, що зі мною…
Він нахиляється до неї, легко торкається її руки. Він хоче прибрати з її обличчя цей стурбований вираз.
— Лів, — каже він рівним тоном, — ти мені подобаєшся. Я вважаю, що ти пречудова. Але я цілком і повністю розумію, що ти занадто довго жила у власному замкненому просторі. А я ні… Я не… — йому так само бракне слів. Здається, що час для подібної розмови ще не настав. І водночас глибоко в душі він бореться з власним розчаруванням. — О, чорт, як щодо повечеряти піцою? Тому що я помираю з голоду. Ходімо підкріпимося. Змусимо червоніти одне одного в іншому місці.
Він відчуває, як вона торкається його коліна своїм.
— Знаєш, у мене вдома є їжа.
Він вибухає сміхом. А тоді змовкає.
— Ну от. Тепер я справді не знаю, що сказати.
— Скажи: «Це буде чудово». А потім можеш додати: «Будь ласка, замовкни, Лів, доки ти все остаточно не ускладнила».
— Що ж, це буде чудово, — каже Пол. Він тримає її пальто і допомагає дівчині вдягтись, а тоді вони вдвох залишають паб.
Цього разу їхня прогулянка не минає в мовчанці. Невидимий бар’єр між ними впав — чи то від його слів, чи то від раптового полегшення, що оволодіває нею. Майже після кожної його репліки дівчина заливається сміхом. Оминаючи на своєму шляху купки туристів, задихаючись, вони сідають у таксі. І коли він опускається на заднє сидіння, притримуючи для неї дверцята, вона схиляється на його плече, вдихає його чистий чоловічий запах — і відчуває, що її голова йде обертом від такого несподіваного везіння.
Вони дістаються її кварталу, і він зі сміхом згадує подробиці їхньої зустрічі. Згадує Мо і її очевидну переконаність, що він — крадій сумочок.
— За тобою чотири фунти, — з серйозним обличчям заявляє він. — Мо казала, мені належить винагорода.
— Так, а ще Мо вважає цілком прийнятним підливати рідину для миття в напої відвідувачів, які їй не подобаються.
— Рідину для миття?
— І це змушує їх весь вечір бігати до туалету. Ось так вона вершить долі романтичних побачень у своєму ресторані. Краще тобі не знати, що вона робить із кавою тих, хто її по-справжньому бісить.