Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Мабуть, оце, — сказав Василь, оглядаючи книжку, що лежить на брудній цераті. — “Отрєчєніє Савінкова”.
— От був типок, — говорить Козенко.
— Мейд ін Москау. Ні?
— Просто з “Бєсів” Достоєвського.
— Знаєш його “Конь чорний” чи “Конь блєдний”, як то там?
— “Конь вороной”.
— Прекрасна штучка в розумінню декадентства.
— Яка екзальтація почувань.
— Істерика іноді має ріжні вигляди. Психіатри ще не все тут відкрили.
— Так. Це були люди, яким потрібні великі потрясення.
— Коли б це тільки “були”. А зараз їх немає?
— Без них історія була б все одно, що виклади Річицького.
— В загальному так. Але я говорю зокрема. Що дало це, скажемо, самому Савінкові?
— Приємність бути повішеним в революційній тюрмі.
— Добав: з колючим дротом на шиї. Замість тернового вінка на чолі. “Грустно і скучно”, сказав би Нікітін.
— Не Нікітін, а Лєрмонтов.
— Не все одно хто — Лєрмонтов, Надсон.
— Так, — сказав Козенко. Він заложив руки в кишені і ходить по кімнаті. Як бракує йому ще гострої борідки. Це був би Троцький.
— “Так”, — повторив він ще раз. — Ціле життя робити революцію і від неї задушитись... Паршива роля.
— Хто робить чад, не може сподіватися, що з нього вийде одеколон.
— То ти проти революції? — твердо сказав Козенко і підступив до Василя. У нього погляд, мов у тхора.
— Революцію робив не тільки Савінков. Робив Троцький, робив Ленін.
— Яка ж тут ріжниця?
— По-мойому — разюча. Один робив її для неї самої. З жиру, як кажуть росіяни. З глупоти, сказав би я. Інші мають виразну мету. Це і є ріжниця.
— Ціль Савінкова і ціль Леніна була та сама — революція.
— Революція. Розуміється... Але сам ти бачиш, що Савінкова вже немає. Він повісився. Його повісили. Його викинули до помийної ями. А Ленін на царському троні. Значить, не те саме.
Козенко на хвильку задумався. Василь продовжував:
— Це є якраз до того, про що ми згадали у Приходи.
Козенко підняв голову. Троцький. Викапаний. Доробіть йому
тільки борідку. Він гостро глянув на Шеремету. Говори, мовляв. Як би тобі спокійніше сказати? Пруться бути одного разу викинутими до помийної ями. Хтось, десь робить своє діло. Хтось, десь плянує. Комусь потрібно те чи те. Можливо, це визволення... пролетаріяту... Робочого народу. А може, то щось інше в тому. Але що це може обходити нас?
— Нас? — гостро сказав Козенко.
— Нас.
— А ми з тобою — що? Не трудовий народ? Буржуйські синки, яких десятинки...
— Революція вже перейшла цей перший ступінь. Не про буржуазію тут мова.
— Психологічна буржуазія жива ще далі.
— Крім поняття буржуазії, у нас ще є й інші справи.
— Хочеш сказати: жовто-блакитні?
— Ні. Наші. Мої, твої, Шпачукові. Справи нашого Я. Нашої крови, предків. Бути чи не бути. Нашої чести. Нарешті нашого горла, черева, як хочеш розуміти матеріяльно. Кажу тобі: не є ті справи наші або Ленінові.
— Чому?
— Чому? Не розумієш ще чому? З наказу Леніна пішли до помийної ями не тільки Савінков. Цілі лєґіони. Таких, як я, як ти, як Шпачук. Борців за революцію, за пролетаріат, за визволення трудящих. Це всі були такі. Всі вони співали так само Інтернаціонал. Всі вони хилили голови перед Марксом. Всі до одного. Били себе в груди, що вони і тільки вони. А Петлюра? Не був соціял-демократ? А Винниченко? Не віддав їм все, що мав? А Грушевський? Не є ще й зараз правовірний борець за визволення? А всі оті, що зараз з ними не за страх, а за сумління стоять у їхніх рядах, у чека, по урядах, у Кремлі... Для яких немає батьківщини, бо “вони пролетаріат”, бо вони за всесвітні ідеали, за визволення геть усіх аж до останнього людожера на Гвінеї. Бо вони не визнають ніяких жовто-блакитних, ніяких Україн, ніяких рідних мов, ніяких куркульських батьківщин. Безліч, безліч таких, як наш Шпачук, що рветься, мов баський кінь, зі шкури, щоб тільки вирвати нас всіх з того “міщанського”, на його думку, розуміння справи і запровадити нас всіх під стяги Леніна.
А що про нас думає Ленін? Щоб нам скрутити шию! Оце і все. Для нього ми лише курчатка, яким треба скрутити шию, підсмажити і обгризти кісточки. Бо ми йому не потрібні. Бо ми не роджені для нього. Бо йому потрібна велика Росія. Розуміється, не царська. Він сам є цар. Лиш не верхів, а низів. То був цар у горностаєвих тогах, а цей у пролетарському піджачку.
— Ти страшенно скреслюєш дійсність, -— промовив нарешті Козенко. — Навмисне дивишся через криве дзеркало. Не хочеш розуміти того, що є. А коли говориш про нас, то що ж ти думаєш? Росія отак візьме й відмовиться від нас. Мовляв, бери собі, пане Петлюро, ту Україну і роби з нею, що хоч. Що ж ти думаєш, що хто б не сидів у Кремлі, чорт чи Люципер, не однаково він буде за єдність імперії? І коли ми будемо шарпатись, то щось поможемо справі? Буде тільки шарпанина. По наших землях будуть тільки проходити Муравйови, Котовські і тільки всього.