Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Так що ж по-твоєму?
— У кожному разі не Крути.
— Так піднести руки?
— Чого піднести руки? Шукати способів. Обійти пряму небезпеку.
— Отже, обдурити? І одночасно робити чужу роботу. Та знаєш ти, голубе, що значить те, що ти кажеш? Ти думаєш, що ворог цього не враховує?
— Знайти спільну точку інтересів. Урівноважити відносини. Виключити взаємне поборювання. Вести чесно і правдиво наш спільний корабель.
— Це вже Шевченко дуже гарно окреслив:
— А що ж тоді по-твоєму? Боротьба Москви й Києва? Там всесвітні ідеали, тут куркульська республіка? Повстання? З рожнем на сонце? Чекати інтервенції? Що? Що? Василю, що? Дай ясну відповідь. То ж Росія нас не зрічеться! Це ясно. Самі ми проти Росії нічого не вдіємо. Це ясно. Росія нас не з’їсть! Це ясно. Ми не перестанемо бути українцями. І це ясно. І де розв’язка? До зарази ясної!..
— Рости з нутра! — сказав спокійно Василь.
— Це як, по-твоєму? З живота, з печінки? — саркастично промовив Козенко і блиснув гнідими очима.
— Прекрасно ти мене розумієш. Рости культурно. Чекай. Розумію, що ти думаєш. Не лякайся цього слова. Культура — це не тільки папір. Культура — також вища форма людини. Більша, дужча, монументальніша. Що є ми? Тут, над Дніпром, в Галичині? Що є ми? Питаю, Козенку: що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати сюди-туди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс, куди кому заманеться. Усамостійнитись, — ричав Василь. — Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежними в поглядах! — Василь почав вирікати істини одну за одною, ніби вони у нього розложені по всіх кишенях. Він уже все знає, що нам треба. Йому це ясно. Ось тільки неясно Козенкові.
Але Козенкові також все ясно. Він також уже все знає. Він несподівано вирікає таке:
— Ти кажеш: вирости! Як вирости? Тож нас підстригають. У нас тільки хтось підросте, одразу його — чик і немає. Це вічний остракізм! — викрикнув він з усієї сили, ніби Василь його не міг почути. Які вони обидва поважні, як світяться їхні очі. У цій півтьмі вони почувають себе мало не справжніми вершителями світових дій. Вони довго, мов два змагуни, пручаються серед кімнати. Ні той, ні другий не має бажання піддатися. Тупцяють, розмахують руками, стрясають волоссям, підступають один до одного, то знов відступають.
— То ти цього не розумієш! — по півгодині кричить Козенко, весь червоний. — Ти ще прочитай Крапоткіна. Там на сторінці...
— Що мені твій Крапоткін! Такий саме руїнник, як і всі інші йому подібні! — з серцем відповідає Василь.
Зриваються вже за Крапоткіна. Один намагається його підняти, другий затоптати. Василь більше схиляється до власного почування, до свого розуму, до своїх потреб. Козенко б’є на літературу. Василь знов і знов цитує Шевченка: “Коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. Козенко не може сперечатися з самим Шевченком, але він знаходить інші виходи. Своїм розумом завжди жити не можна. Треба його і у інших часом позичити. Тоді Василь робить позу професора, розставляє ноги і, показуючи перстом на передню стіну, кричить:
— В такому разі не будемо позичати розуму в Крапоткінів. Там для нас школа! — Він навіть не є певний, чи це західня стіна, але має на увазі захід.
Обмірковують безліч комбінацій, можливостей, метод, як, де і в чому “наше спасіння”. Час тікає, і десь вже перед дванадцятою за стіною чути рейвах і гупання в стіну. Козенко знає, що це таке. Голос його стихає, і так само стихає голос Василя. Але це не значить, що вони до чогось договорили чи скінчили. Вони розігнались і кожний хоче досягнути мети. Але вони вже розмовляють спокійніше. Вони перебрали всіх Крапоткінів, всіх Герценів. Вони вже безліч разів згадали Леніна. Не забули Писарева чи Добролюбова. Згадували не раз Драгоманова, зверталися до Грушевського... Просковзнуло також ім’я Донцова. Василь цитував пів-Шевченка. Впало кілька важливих пророцтв. Козенко не оминув пригадати, що все одно, а більшовики підуть на Європу, зметуть старий лад. Вони, мовляв, у потенції, а інші тільки в слабій обороні. Василь знов кинув дуже переконано, що це нас не врятує. Служи їм, мовляв, не служи, а дяка та сама — Сибір. І після того всього обидва приходять до одного: їм конче треба йти на захід. У даному разі Прага. Там їх чекає все. Ось вони скінчать, пошиють добрі, сірі модні європейські вбрання, до задньої кишені по револьверу і гайда через Карпати. Границі їх ні до чого не зобов’язують. Вони тих границь там не клали і не їм їх респектувати. Як воно все легко, гарно, просто. Але Василь має одну журу. Він ще не був у Києві, він ще не бачив Дніпра, він ще не був на могилі Шевченковій. Без цього не можна йти на захід. Найперше “святим горам Києвським” поклонюсь. Найперше віддам шану тому, хто похований на могилі, де “реве ревучий”... А тоді вже можна йти слідами Сковороди на Рим, на Париж, через океани, туди, де є або б’ють джерела справжньої європейської культури. Але як це зробити? Просто. Піти і край. Піти туди, піти назад, прогулятися і вернутися. Нащо мають вони молодість?