Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
З обурливим гелготом розбризкуються гуси. З трагічним кваканням тікають качки. А він бігає. Приминає копитцями сіножать.
Гріє сонце. Гудуть бджоли. Він лежить у траві…
Заторохтів несамовито мотор поскубаного «газика». Вибив Дракона із спогадів. Викермовує на стоянку.
— Що за ідіот поставив тут коня! — викрикнуло з кабіни вусате, рябе, замурзане лице. — Тут для машин стоянка…
Спокійне коняче око. Дракон знову потонув у спогадах. Ось він біжить польовою дорогою. Вже дорослий. А на ньому вершник. Лице таке ж рябе і нервове, як в отого водія. Рукою вчепився у гриву. Другою тримає різку і гамселить нею куди попало. Каблуками нервово дзюгає попід ребра. Несамовито горланить:
— Но-о-о! Но-о-о! Но-о-о!..
Відкрилося Драконове око. Погляд знову упав на обчухраний борт машини. Перекочував на фасад будівлі навпроти. Біля під’їзду копошаться люди в білих картузах з червоними обідками…
Просторе, світле приміщення автоінспекції. На м’яких, обшитих чорним дерматином лавах сидять відвідувачі. На стінах плакати — як правильно долати роздоріжжя.
Віконечка, віконечка, віконечка. Біля тринадцятого черга. Одержують номери для автомобілів.
Галапочка невпевнено йде коридором. Перепиняє заклопотаного лейтенанта.
— Скажіть, хто тут завідує кіньми?
Лейтенант махнув рукою і зник за дверима.
Галапочка підійшов до віконечка під номером чотири.
Нахилився.
— Мені треба зареєструвати коня…
— Що-о-о? — здивувалося лице немолодого капітана.
— Коня.
— Що «коня»?
— Хочу зареєструвати.
Пильний погляд маленьких колючих очей проповз по тій частині Галапочки, яку можна було оглянути з віконечка, і зупинився на пишній чорній бороді.
— Що, діду, не знайшли іншого місця для жартів?
— По-перше, я не дід. Мені тільки двадцять вісім. А по-друге, мої жарти он там, біля акації, махають хвостом.
— Слухайте, громадянине, ні ваші літа, ні ваш хвіст автоінспекцію анітрохи не цікавлять. Ви звернулися не за адресою…
У вуличному потоці машин гуцикає кінь. На ньому в сідлі підсмикується Галапочка.
Ось вони звернули в малолюдний провулок. Кінь пішов кроком. Вершник у такт коневі врівноважено похитується. Похитується коняча голова…
По тротуару йде дівчина. Гордо несе розпатлану голову. Гордо вихитує усім багатством, яким наділила її матінка-природа. Великі голубі очі, обрамлені віниками довгих вій, мріють.
…Крута гірська дорога. Йде по ній власниця голубих очей і вій-віників. Молодість брунькує під тоненькою ажурною кофточкою. Втомлено опускаються і піднімаються вії-віники.
Навколо гордо здійняли рамена вершини гір. Навколо шумлять смереки. Щебечуть пташки. Співає природа. Дзвенять гірські потоки.
Дівчина зайшла до потічка. Нахилилася над його чистим дзеркалом. Розглядає у воді свою вроду, милується нею.
Раптом у дзеркалі води побачила лицаря. Повернула голову — стоїть кремезний вусатий легінь. При боці меч. А поруч — кінь. Патлогривий білий красень. Копитом камінь креше.
Посміхнувся лицар дівчині. Підхопив її на руки. Вона обхопила його шию.
Він шепче їй:
— Царівно моя! Як довго я чекав зустрічі з тобою.
Вона відшіптує:
— Лицарю мій! Ти мені снився ночами. Я мріяла про тебе…
І білогривий вихором поніс їх у гори…
Йде красуня. Мріє красуня. Посміхається мило своєму намріяному щастю.
Раптом над самим її вухом:
— Дівчино!
Стрепенулася. Повернула голову. Очі красуні широко розкрилися від здивування. Поруч з тротуаром по асфальту їде вершник. Очі красуні, здається, хочуть увібрати вершника разом з конем.
— Що? — ледь чутно вимовили налиті соком вуста красуні.
— Як вас звуть? — категорично спитав вершник.
— Крузя, — скромно відповіла красуня.
— Дуже приємно. А мене — Робінзон.
Її очі стали ще більші.
І вершник поступово тоне у них. Тоне з бородою. Тоне з конем.
Коридор солідної установи. 3 дверей у двері метаються співробітники.
Простора кімната. На стіні біля дверей гасло: «Цінуйте працю прибиральниці!»
Підковою стоять столи. За столами сидять службовці. На столах купи паперів.
За крайнім столом ліворуч — молоденька дівчинка. Мабуть, вчорашня десятикласниця. Вона бере з купочки листа за листом, ножицями відрізає край конверта, витягує лист, розправляє його, з’єднує скріпкою з конвертом, реєструє у товстелезну книгу. Тоді передає листа на сусідній стіл.