Штани з Гондурасу

А під світлофором — диво механізованого сьогодення.

Під світлофором — кінь. Не породистий орловець. Не рисак-рекордсмен. Звичайний підкиївський каштановий гібрид. Нащадок незавидного безіменного жеребця і такої ж незнаної кобили.

На коні — вершник. На ногах сандалі епохи Христа. Вище — найсучасніші джинси, футболка, а ще вище — чорна борода.

З чотирьох боків сиренять машини.

Кінь стоїть мов укопаний. Полохливо повертає голову то в один, то в другий бік. Стриже вухами. Форкає роздутими ніздрями. Водить палаючими очима.

Вершник дзюгає зап’ятками у ребра свого транспорту. Сіпає за поводи. Кричить: «Но-о-о, Дракон!» Але зрушити з місця Дракона не може.

З будки вийшов регулювальник. Взяв коня за вуздечку. Той покірно почалапав за ним.

У кінському оці, як у дзеркалі, відбиваються роздоріжжя, різномасті автомобільні потоки, тротуар, людські лиця.

Похнюплено сидить на коні вершник.

Постовий настовбурчено стоїть поруч на узбіччі. Моралізує:

— Що ж ви, правил не знаєте? Документи!

Вершник дістає з кишені й подає постовому паспорт:

— Тут я не винен. Транспорт налякався і заглух.

— Нащо ви мені свій паспорт даєте? — обурюється постовий.

— Ви ж до мене звернулися, а не до коня.

— Мені, — дивиться у розкритий паспорт постовий, — товаришу Галапочка Робінзоне Івановичу, документ на право водіння транспортного засобу.

— Та яке тут право? — посміхнувся Галапочка. — Всі мої предки водили цей, як ви називаєте, транспортний засіб без прав.

Постовий допитливим поглядом вліпився у бородате, смагляве лице Галапочки.

— Вони що… Того… Кочували?

— Ні. Вони сиділи на місці.

Постовий знизав плечима:

— Якій організації належить ваш транспорт?

— Він не організаційний. Він мій, приватний.

— Як це приватний?

— Невже ви думаєте, товаришу сержант, що я тільки водій цього транспорту? Де ж я тоді друге сідло почеплю? Для пасажира чи, скажімо, для свого шефа?

— Але приватний кінь… — дивується постовий.

— Що тут дивного? В отого чоловіка, що поїхав «Волгою», — вісімдесят приватних коней.

— Не заливайте, товаришу Галапочка. Ви так знаєте того чоловіка, як я знав фараона Тутанхамона.

— Я знаю марку його машини і скільки в тій машині кінських сил. А в мене всього-на-всього одна кінська сила. І та підтоптана.

— А-а-а! Так-от що, товаришу Галапочка. Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль зі своєю підтоптаною силою в ДАІ…

…Стоянка для машин біля довжелезної стіни. Стоять «Москвичі» і «Волги», стоять «Запорожці» й «Жигулі», стоять «газики» й ЗІЛи. Стоять без номерів і з номерами.

Стоїть кінь.

Ліниво обмітає хвостом комашню, що шукає пожитку на його крупі. Повід, яким він прив’язаний до акації, заважає мотати головою. І та голова хвилями непорушно повисає на гривастій шиї, лупає очима, щось думає.

Дракон згадує своє коняче дитинство.

…Пече нестерпно сонце. Чарівний килим лугу. Річка.

Скубуть траву гуси. Іде розвальцем, покректуючи, качка. Пасеться спокійно його мати-кобила. А поруч вибрикує він. Час від часу підбрикає до матері, тицьне мордочкою у вим’я, щоб не забути пахощів свого роду. Крутоне кучерявим хвостом і знову драпоне.