Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Бо по степах наших, по селах і містах наших, на святих місцях понівечених скіфських баб ще стоїть сатанинський кремлівський дід з протягнутою рукою… І чигає на нашу свободу…
Не хмуртеся
Народе мій!
Многоликий у своїй національній розмаїтості!
Монолітний у своїй єдності!
Схиляю перед тобою свого довгого носа. І стаю на коліно.
За те, що ти встав з колін.
Слава Богу, «світле майбутнє» позаду. Слава Богу, ти вже не працюєш на «благо отєчества», а на своє благо. Слава Богу, «отєчество» вже околіло. Зосталися тільки собачаки, які ще виють по тому «отєчеству». І на нас погавкують. Але чим ближче до Божої благодаті, тим чорти скаженішають в хаті. Перебісяться.
Святі отці і парафіяни!
Православні і лівославні!
А ви бачили живого чорта? У церкві?
Я бачив. У подобі старшої сестриці Гафії.
Як він молився! Як бив поклони! Як виціловував святі ікони! А вийшов з храму, зустрів парафіянку, що вийшла з іншого храму, — очі вогнем, на голові повилазили роги, пазуряками уп’явся в її волосся. І гамселить. І воїнствує. За свою церкву. За свого отця. За свою парафію…
Зведіть взори до небес святих. Скільки церков там бачите? А священиків скільки?
Молимося Богові, а не священику. І він для нас єдиний на небесі — Всевишній.
І на землі для нас єдиний Бог — Україна.
Тож самі єдині будьмо. Душею. Серцем. І помислами своїми.
Бо всякій нечисті хочеться, щоб ми чубилися. Щоб ми сварилися. Бо де нема злагоди — нема єдності. А єдності нашої дуже бояться оті собачаки, які хотіли б нас бачити вічними рабами.
Тож хто де хоче молімося. Але любімося. І як кажуть галичани: маймося, тримаймося, шануймося і не з’їдаймося!
Народе ковбасолюбивий!
Нема ковбаси. Свині свинячою дорогою йдуть за кордони рідної землі. А нам зостається лише свинство. І чуже, і своє.
Співробітниця Гаврила з Мозамбіка свинарка Астраущенко з цього приводу каже:
— Нехай ідуть. Ліш би не було гражданской войни. А то, як ми їм не дамо, вони могут на нас пойті…
Що ж до іншого м’яса, то ми, в основному, розводили голубів. Домінуюча порода — «голуб миру». Правда, його живого ще ніхто не бачив. Лише на картинках. А з голубів, як казав дід Тимоха, користають відразу три господарі: яструб має м’ясо, вітер — пір’я, а господар — лайно…
З цього продукту, як відомо, ковбасу не зробиш.
Але ковбаса у нас буде. Та ж свинарка Астраущенко обіцяє:
— В ознаменованіє Международного дня трудящихся я могу дать від льохи Альфи по 25 поросят. Тільки щоб колгосп купив породистого брокера. А то по телевізору патякають: «Продается брокерское место», — а брокера не продають. «Мест» у нас своїх вистачає. Півсвинарника…
Чарка у нас є.
Поки на нашій суверенній землі ростиме хоч один буряк, чарка у нас буде.
Правда, дещо наростають національні амбіції. Дехто з вузькопатріотичних міркувань не хоче пити «Русскую» і «Московскую». Ще й називає їх гидотою…
Штани.
Нема. Але те, на чому носити, є і, слава Богу, не схудло. А як почне марніти, то й штани знайдуться. Ті, якими запаслися у попередні роки.
Коли ми були у вічній мерзлоті, носили штани ватяні.
Коли нас перегнали у печеру розгорнутого соціалізму, ходили зовсім без штанів. І босі. Тому й світ називав нас «комуністичною босотою».
Вожді дбали, щоб у нас на кожну душу було достатньо чавуну. І сталі. І свинцю. Тому майже всі ходили в сталевих наручниках. Їли з чавунних банячків. А коли діставали свою порцію свинцю — лягали під чавунні плити. Там штанів не треба…
Потім, коли нам дозволили поголовно красти, з’явилося усе.
Потім усе розікрали. І дивуємося: де воно поділося?
Що ж буде далі? Далі буде гірше. Приватизація.
Як повідомив Гаврило з Мозамбіка, на їхньому хуторі приватизації найбільше боїться Гришка Кіт.
— Як же мені тепер прожить? — бідкається він. — Я ж звик усе життя красти. У государства… Що ж я тепер сам у себе крастиму?
Гаврило його заспокоїв:
— Зате у Сибір тебе не затурять. Ні в Магадан. Бо тепер це вже за кордоном…
Але штани у нас також будуть. У нас на військових складах стільки штанів… Розпочнемо конверсію.
Тільки усім разом зодягати небезпечно. Московські квакуни піднімуть рейвах, що хохли збираються воювати Росію…
Буде у нас все.
Щоб ми лише не порізали корів на «барабани революції». А мануфактуру не витратили на лозунги і плакати…