Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Хто хазяїн коня, питаю?!
Знову мовчанка.
Водій, що стоїть біля дверцят «Волги», посміливішав:
— Він ішов без хазяїна. З отого боку.
— Хто вдарив? — спитав суворо лейтенант.
— Ніхто його не вдарив, — втрутився інший водій. — Він упав з переляку.
— Може, у нього інфаркт? — висловила міркування повнотіла дама…
Чути сирену «швидкої допомоги». Санітарна машина зупинилася. Крізь натовп пробивається солідний лікар, а за ним з червонохрестою рятувальною скринькою — медсестра.
— Де потерпілий? — спокійно запитав представник «швидкої допомоги».
— Он, — вказав на коня чоловік з гурту.
— Що он?! — сердито перепитала «швидка допомога» — Я питаю, потерпілий де?
— Кінь потерпілий! — крикнув хтось із натовпу.
— У нього, мабуть, інфаркт міокарда! — авторитетно запевнила пишнотіла дама.
— Я по конячих інфарктах не спеціалізуюся! — відрубав медспец і обурено апелював до натовпу; — Там десь, може, людина вмирає. Чекає допомоги нашої. А тут фокусничають…
І попхався крізь натовп до машини.
Дракон вже підвів голову. Підняв круп.
— О, живий! — радів натовп.
— Піднімається!
— Легкий шок! — коментувала пишнотіла дама.
— Треба допомогти йому підвестися. Щоб звільнити дорогу, — сказав лейтенант.
Сиренячи тривогу, мчить «швидка допомога». Біля універмагу заскрипіли гальма.
Вискочив з машини солідний представник рятівної служби. Кинувся під вивіску «Взуття».
Вистрибнула за ним мініатюрна сестричка. Без рятівної скриньки. Кинулася під вивіску «Галантерея».
Повагом висунувся з-за керма водій. Подався під вивіску «Господарчі товари»…
Червоний куток у житлово-експлуатаційній конторі. Битком набитий людьми. За столом лисий, поморщений Арон Наумович Грос. Начальник контори. Поруч з ним — зовсім сивий голова домового комітету Базюкович. У першому ряду, навпроти стола, сидить Робінзон Галапочка.
Грос встає. Стукає олівцем об графин.
— Товариші! Прошу уваги!
Гамір у залі поволі стихає.
— Ітак, збори активістів нашої житлової контори вважаю відкритими!
Присутні заплескали в долоні.
— На порядку дня одне питання — персональна справа пожильця з квартири п’ятдесят три, будинку номер двадцять три по вулиці Індустріальній Робінзона Івановича Галапочки…
Галапочка сидить і байдуже дивиться у вікно.
— Слово для інформації має голова домового комітету товариш Базюкович.
Базюкович схиляє в поклоні голову. Солідно підводиться, бере папку, що лежить перед ним на столі, повагом, з дуже зосередженим і відповідальним обличчям підходить до невеличкої трибуни. Закладає окуляри, розкриває папку.
— Тариші! Сьогодні на міжнародній арені, тариші, обстановка, я б сказав, міняється…
Сидить Галапочка. Не чує слів промовця. Бачить, як той з-за трибуни розмахує руками, показуючи, очевидно, протилежні континенти, як худа і довгоноса його постать то ривком нахиляється над трибуною, то вигинається, ніби пританцьовує.
Галапочка подумки йде на околицю міста. Тут у два ряди вилаштувалися муровані кооперативні гаражі.
Метушаться в гаражах та біля них автолюбителі. Хтось лежить під машиною. Хтось заводить автомобіль ручкою.
Ось бокс № 13. Наближається до нього Галапочка. Відчиняє замок. Із-за дверей чути радісне коняче: г-г-г-м.
Галапочка відчиняє двері. З’являється радісна коняча морда.
— Ну як, сіно з’їв? — питає Робінзон. Плеще коня по шиї, гладить його морду.
У гаражі вздовж стін — мішки з кормами, пресоване сіно. Біля торцевої стіни — жолоб. Від палі, забитої біля жолоба, тягнеться ланцюг до вуздечки коня.
Галапочка порається біля жолоба. У дверях гаража з’являється автолюбитель, весь у мазуті.
— Слухай, друже, виручай! — просить Робінзона. — Заглух. Не дотягнув до гаража півкілометра…
Галапочка вийшов до нього. Подав руку. Той тернув долонею правиці спочатку об техаси, тоді простягнув її Галапочці.
— Що, бензину не вистачило? — спитав Робінзон.
— Та ні, бак повний.
— Шлея й орчик у кого? — по-діловому спитав Галапочка.
— Не знаю.
— По-моєму, у тридцять третьому боксі. Останнім ми його тягнули…
Ось вони біля 33-го бокса. Двері відчинені навстіж. У гаражі повно всякого хламу. Хлам такий різноманітний і в такому безпорядку розкиданий, що складається враження, ніби це звалище сміття. Серед тої купи сміття, біля самих дверей, — добряче-таки пом’ятий «Запорожець».
— Ей! Євтиховичу! Де ви там? — гукнув Галапочка.