Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Отже, банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
Он той вже вміє. Обладнав «шхуну». З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: «Фіодор фром корпорейшен». І пливе.
Де він цього навчився? І де він бере товар?
Де він цього навчився — сказати важко. Дід — ударник комуністичної праці заводу «Більшовик». Баба — востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько — ударник комуністичної праці заводу «Комуніст». Мама вихована на кращих традиціях піонерок «Артека». А воно — «фром корпорейшен».
Так що це? «Происки» акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?
Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді.
Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні — бізнесмен. Вчора називалося «махнуть не глядя». Сьогодні — «обміняти по бартеру». Вчора був звичайний шулер. Сьогодні — брокер.
Де отой Фіодор бере свій товар? Сказати ще важче. Мабуть, там, де інші його кладуть. Найгуманніше правило епохи розвиненого соціалізму: не проходьте мимо… того, що не так лежить.
Зараз майже кожен репетує, стогне, ниє: «Недавно було все. А де воно поділося?»
А де воно має взятися? З неба впасти?
Всі страйкують. Всі хочуть великої зарплати, а маленької роботи. Кожен хоче жити, як в Америці, а працювати, як у Росії.
Ти відроби ту зарплату, яку отримуєш. Тобі за твою роботу не зарплату треба збільшувати, а «срок». Тобі за твою продукцію руки відбивати треба. Ти звик, що працюєш «на государство». А «государство» тебе годує. Як ти працював, так воно тебе й годувало. Як воно тебе годувало, так ти й працював. А тепер ти вимагаєш «соціального захисту». Від тебе треба захищатися. Ти ось зачинив мене у ліфті — страйкуєш. Завтра я тебе зачиню у громадському туалеті. І буду пікетувати. Побачимо, чия візьме.
«Соціальний захист». Он Гришка. Тридцять років пропікетував п’яний у кукурудзі. А тепер пікетує під дверима районного керівника. Також вимагає соціального захисту.
Син його жінки. Водій колгоспу. «Зачем мені та незавісіма Україна, зачем мені та приватизація! Цілий день крутиш баранку. Нічого не хвата. Горучего не хвата…»
Совісті також «не хвата». Цілий день «крутить баранку» до свого двору. Там у нього що — диспетчерський пункт?
А скільки таких «віртуозів» в Україні? А скільки в них у руках колгоспних, державних, громадських «баранок»? А скільки вдома приватних бугаїв? Де те «горуче» набереться? Воно ж з неба не падає. І з-під бугая, вибачте, не тече. А якби й текло, то він за нього таку ціну загиргилить, що іранська нафта у порівнянні з ним видаватиметься небесною манною. Навіщо їм приватизація? Навіщо їм незалежність? Та вони за отакий ось колгоспно-соціалістичний лад від Зачепилівки до Кремля на животах проповзуть. Вони із шкури вилізуть, аби шкурницькі інтереси відстояти.
Воно й не дивно. Стільки років вбивали людям у голови, що рай — це «соціалізм плюс електрифікація»., І, як каже Вітя Царапкін, вийшло «короткое замыкание». Закоротило. Мозок на кишку. Усі думки тягне в утробу. Утробна хвороба. І на очі дає. Крім корита, нічого не бачить. І на вуха. Крім «на», нічого не чує. І пам’ять вишибає. Не тямить, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте характерне полтавсько-черкаське «ель», то присягався б на Біблії, що він не «хохоль», а Агафія Ликова із «таежного тупика».
Буває, що національна свідомість прокидається. Коли промиє сивухою контакти у голові. Тоді зареве відчайдушно: «По-го-сі-яга-ла го-гі-рочки». Але не вище «гогірочків». Щоб не запідозрили у націоналізмі…
З національного духу лише перегар зостався. Горілчаний. І півколіна гопака.
Гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне «засвистали козаченьки». Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові «Україна».
«Козаченьки». Від старої кози. Хребта розігнути не можуть. Тіні своєї випростаної бояться. Національна гордість — лише у шароварах…
Такі ми є.
Маємо національних рабів з королівськими апетитами. Але й маємо і національних лицарів. З рабськими болячками… Ще не об’єдналися, а вже роз’єднуємося. Ще не збудували державу, а вже шматуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію, а вже створюємо опозицію. Маємо достобіса крикливих і амбітних отаманів, але маємо мало тихих і сумлінних воїв…
Такі ми є…
Усе вляжеться. Тільки б ми не вляглися передчасно. Тільки б раба із себе вичавити. Раба чужого пана. Раба власного черева. Раба власних амбіцій.
І щоб совість у нас була не бутафорною.
І щоб не були ми такі сердешні. Не затішилися національними прапорами. Не замилувалися національними піснями, не задрімали у національних шароварах.