Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Делікатне питання
Я зайшов до просторого кабінету начальника Служби національної безпеки. Незалежної України. І гордо сказав:
— Слава Україні!
Він знітився і тихо відповів:
— Навіки слава!
Я делікатно зауважив:
— Прошу вибачити, але треба відповідати: «Героям слава!» А «Навіки слава!» відповідається тоді, коли вітаються: «Слава Ісусу Христу!»
— Дякую! — сказав чемно начальник. І запросив: — Сідайте!
— Дякую! Я вже відсидів, — ще чемніше відповів я.
— Що привело вас до нашого офісу?
— Делікатне питання… Хочу служити незалежній Україні. Вірою і правдою. Як служив усе життя.
— А де, вибачте, конкретніше служили?
— Очолював надрайонову службу безпеки УПА…
Начальник застиг.
Думаю, мабуть, не так мене зрозумів. Певне, гадає, що я член забороненої партії комуністів… Або служив в НКВД…
Починаю переконувати:
— Ні, ні! Комуністом я ніколи не був. Ні, вибачте, стукачем. Я все життя був українським націоналістом. Не таким, як нас малювали: «буржуазним», «українсько-німецьким». Бо дід мій мав лише сухоребру кобилу. І та з надірваним хвостом… І я ніколи не був ворогом інших націй. Бо наше гасло звучить: «Воля народам, воля людині!» Хто б ця людина не була…
Сидить незворушно. Здається, навіть думати перестав.
— Ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Я не був у службі безпеки жодної окупаційної армії. Не служив жодній колоніальній системі. Я боровся проти окупантів рідної землі. За волю українського народу. За свою соборну самостійну державу… Ту саму, яку зараз «ненькою» називають навіть депутати Верховної Ради…
Начальника ніби нема. Ніби в його кріслі сидить виліплена з воску фігура. Навіть очима не кліпає.
— Може, ви думаєте, що я убивав невинних людей? Борони, Боже! Я не вбив навіть того, який розстріляв пів мого села. За те, що мене переховувало…
Начальник поворухнувся. Почав чухати потилицю.
Значить, українець, думаю. Хоч прізвище російське.
Тоді несміливо спитав:
— Зброю маєте?
— На жаль, ні. Ваші її забрали. Ще тоді, коли садили… Я маю досвід… Досвід боротьби з вашими. Ви маєте досвід боротьби з нашими. Давайте об’єднаємо його. Проти всяких ворогів нашої рідної незалежної, самостійної України.
Він далі чухав потилицю. І вичухав невпевнену фразу:
— Прийдіть через пару днів… Я пораджуся з керівництвом…
Виходив я з просторого кабінету. І думав: «Приходити мені „через пару днів“ чи не приходити? Дадуть мені якусь посаду чи… знову посадять?..»
Ми є такі…
Хто ми і що ми?
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його «воріженьком». І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».
А «воріженько» — не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю наввипередки «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.
Потім нас навчили літати. «На крилах соцзмагань». І ми «вносили свій вклад».
Тепер шукаємо: де той вклад? Виявляється, що менше вносили, ніж виносили.
Де той «вклад»? Там, де ми його поклали. Пошукаймо у себе. В коморах. На горищах.
Сто тридцять лопат — ще можна зрозуміти. Може, людина збирається на заробітки. Рити канал. Під Ла-Маншем. Але двісті п’ятдесят нічних горшків… Це що? Від голоду?
Для бартеру. Повезе він їх у Польщу. А там спитають: «Ви на що натякаєте? Ви за кого нас вважаєте?..»
Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені «плавзасобами», стали «бізнесменами». Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», стають помаленько люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта — тонули…