![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:
— Лихий грає тобою на погубу тобі!
— Що таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить Русь! — відповідав Перунич, бо певен був у правдивості видінь своїх, — Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер Великий Дуб з Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю! Поможіть вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу! Бо без захисту цього погине життя Дажбожих онуків з вини пихатих володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на поталу!
Косняч, якому доносили вивідачі про волхва і його пророцтва, давно зрозумів, хто це, але все ще тягнув час, хтозна на що сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще прийшов ігумен Печерський з черговою скаргою на волхва, котрий баламутить місто.
— Звелю схопити і стратити сліпця того! — вигукнув гнівно Ізяслав, — хоч і не караю я смертю, але всі межі перейшов сей чоловік! Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.
— Страта прилюдна лише збурить чернь, — мовив мніх суворо, — чи мало у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче й не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд заспокоїться з часом.
Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив до сина свого Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий рвався помститись за батькову смерть:
— З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!
Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і наказав воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.
Вогнедар же йшов якось увечері берегом Дніпровим, а супроводжували його вірний Полісун та ковальчук Чорнота, котрий став поводирем сліпому віщуну, і шанував його безмірно. Хлопець перший помітив небезпеку і скрикнув голосно:
— Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними — сам воєвода! Ой, лихо!
— Тікай, друже! — озвався Вогнедар, видобувши меча.
Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:
— Я не покину вас, Віщий! — вигукнув, — рятуйтесь! Вовк виведе вас, а я їх затримаю!
— Ти — русич, — сказав Вогнедар з усміхом, — але втекти я не встигну. Та й не личить Перуничу бігати від суздальських псів! Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?
Косняч обігнав суздальців і над’їхав першим. Лице старшого Борича схоже було на обличчя нагло померлого.
— Сину! — скрикнув, — що ти коїш оце? Для чого говориш речі, від яких ворохобиться люд київський?
— Боги говорять вустами моїми, — спокійно озвався сліпець, — я — лише голос Прави…
— Біси ними говорять, синку! — трохи не плакав Косняч, — іди з Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!
Тут наскочив Тука зі своїми людьми:
— Набік, воєводо! — крикнув, — маю я наказа таємного, аби й сліду не лишилося від цього чоловіка!
Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив його і вдарив списом у груди.
Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але не втримався і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис Чудиновича, стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з урвиська.
А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю, відступав поволі до берега Дніпрового.
— Синку! — зойкнув воєвода, — синку!
— Знайшов мене таки спис отой! — поволі вимовив Перунич.
Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.
— Тобі, Перуне! — вишептав і ступив ще один крок — у небо…
За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…
* * *
Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся зламаною шуйцею, довго блукали понад річкою, розшукуючи тіло Перунова воїна, аби пристойно поховати, але так і не знайшли. Полісун допомагав їм у пошуках, а як зрозумів невдачу, то засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та й здох, ні разу більше не ворухнувшись.
Косняч Борич постригся в ченці.
Ще через два літа, опісля того, як зник безслідно віщун, молодші брати-Ярославичі змовились проти князя Ізяслава і вигнали його з Києва геть. Князем же Київським став Святослав Чернігівський, та недовго княжив він — всього три літа. Помер Святослав, захворівши тяжко, Ізяслав же знову прийшов до Києва з ляхами, і відступився Всеволод, третій брат, та й пішов до Чернігова.