Блискавиця Перунова [uk]

— Я вас, Віщий, — шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем на спотворені вогнем знайомі риси, — зараз відведу до своїх… Поживете трохи у нас, а далі — побачимо.

— Не є я волхвом ще, — озвався Вогнедар, простягнувши Чорноті руку.

— Але є чародієм, — сказав ковальчук упевнено, — ми вже скучили за піснями вашими…

— Чи не знаєш ти, — спитав Перунич дорогою, — що сталося з іншими?

— Ховаються по весях та градцях, — мовив хлопець, — князів син, побратим ваш, видужав. Довго за вами побивався, бо хтось із втікачів чутку неправдиву приніс, що вбито вас. З тим і подався додому Всеславич. Говорив, що не зостанеться у Полоцьку, а буде мандрувати світом, або подасться на Руян, до язичників.

— Хвала Богам, — щиро вимовив Вогнедар, — що вижив Рогволод. А про Батуру з сім’єю не чув нічого?

— Пішли вони у бік Вишгороду, а що з ними нині — не відаю. Білозір же подався за пороги, до бродників. І багацько наших рушило за ним.

— Вишгород…, — прошепотів Вогнедар, — Вишгород…

І дівчина з розпущеними косами виникла з темряви наче в яві…

«Народи мені сина, кохана! Зостав тут навіки!»

Ранком же до діда Сулиці дійсно заявився сам тисяцький у супроводі охоронців.

— Був син мій у тебе? — спитав Косняч.

— Був, — не став таїтись дід, — дав я йому взуття, кожушок та й пішов він собі.

— Куди пішов?

— Того не відаю, — злукавив дід, — сказав, що світ великий…

— Як міг ти, старий ворохобнику, — гаркнув воєвода, — відпустити сліпця у зиму світ за очі?

— Не горлай на мене, чоловіче, — цілком спокійно вимовив Сулиця, — я бо багатьох воєвод на віку своїм бачив і князів пам’ятаю від Святослава Хороброго. Боятися я теж розучився, так що не лякай мене, а послухай старого: дай синові спокій. Хай живе як хоче! Ніколи він не примириться з тобою, бо зрадників не пробачають Боги його. Мені вони теж не пробачать, а шкода, хотілося б там, у світі їхньому землю орати, як пращури. Та не повернеш минулого, і тобі не повернути, чоловіче, хлоп’я, яке ти любив колись. Нічого не можна виправити, тямиш?

— Це він звелів мовити отак? — спитав Косняч похмуро.

— Це я сам так думаю, — зітхнув дід, — отож, послухайся і не розшукуй його. Між людьми він у більшій безпеці буде, аніж у хаті твоїй. І оце візьми, сказав бо він тобі віддати.

Затремтіли руки у грізного тисяцького, коли взяв він з дідових рук білого вузлика з двома простенькими іграшками, які зробив колись для Сяйвика свого.

— Дякую, — озвався над силу, — отже все-таки трохи пом’якшав душою син…

З тим і пішов воєвода, а дід зітхнув:

— Довго б ти чекав на це… Сподіваюсь, пробачить мені Перунич… Не видів він, бідолаха, на що перетворився батько його… Наче з хреста зняли чоловіка. Хоч і паскуда Косняч-тисяцький, але дечому його життя навчило… Тільки ціну страшну за це сплатив його син…