Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Навіть, якби у прибулого не було гусел і меча, Сулиця одразу пізнав би і це обпалене горде лице, і Полісуна. Дід схопився з лави:
— Ой, лихо мені! Таж ти весь закоцюб, хлопче! Та як же ти дійшов?
— Полісун довів, — ледве вимовив юнак.
— Босий, по снігу… Лягай ось… Лізь на піч… Я тебе вкрию і узвару гаряченького…
Сулиця напоїв несподіваного гостя і узваром, і медовухою, й той проспав цілий день і прокинувся аж увечері. Мовив тихо:
— Добре тут, у вас.
— Невже краще, ніж у воєводському домі? — розчулено озвався старий.
— Не міг я там більше… Осінь пробув якось, а нині — все…Ми з батьком — як двоє поранених на одному ложі…Як не ворухнешся — обом боляче. Та й тиснуть на нього, аби вів мене на суд княжий. Пішов я геть, щоб не довелося родичу останню підлість скоїти в житті своєму.
— Таки вирішив тебе видати? — спитав дід.
— Ще ні, але ось-ось зломиться. Аби я міг його…не полюбити, ні…,але хоч би пробачити…Та не можу я цього, діду, бо є жерцем грізного Бога, який не вибачає зрадників!
— Але ж, синку, — занепокоївся Сулиця, — почнуть тебе шукати — одразу ж сюди прийдуть. Я-то вже нічого не боюсь, але й оборонити тебе не зможу…
— Я піду, — вимовив Вогнедар, — зараз…Аби тільки ви дали мені якісь постоли…
— Дам я тобі і чоботи, і кожушину, — заспішив дід, — але сам ти не підеш з Києва. Замерзнути хочеш у полі? Стривай-но, збігаю я на Ковальський Кут до надійної людини.
Надійна людина дідова виявилася тим самим ковальчуком Чорнотою, підмайстром Білозіра-коваля, що очікував відступаючих з останнім човном. Як затихли суди та розшуки, Чорнота крадькома повернувся додому.
— Я вас, Віщий, — шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем на спотворені вогнем знайомі риси, — зараз відведу до своїх… Поживете трохи у нас, а далі — побачимо.
— Не є я волхвом ще, — озвався Вогнедар, простягнувши Чорноті руку.
— Але є чародієм, — сказав ковальчук упевнено, — ми вже скучили за піснями вашими…
— Чи не знаєш ти, — спитав Перунич дорогою, — що сталося з іншими?
— Ховаються по весях та градцях, — мовив хлопець, — князів син, побратим ваш, видужав. Довго за вами побивався, бо хтось із втікачів чутку неправдиву приніс, що вбито вас. З тим і подався додому Всеславич. Говорив, що не зостанеться у Полоцьку, а буде мандрувати світом, або подасться на Руян, до язичників.
— Хвала Богам, — щиро вимовив Вогнедар, — що вижив Рогволод. А про Батуру з сім’єю не чув нічого?
— Пішли вони у бік Вишгороду, а що з ними нині — не відаю. Білозір же подався за пороги, до бродників. І багацько наших рушило за ним.
— Вишгород…, — прошепотів Вогнедар, — Вишгород…
І дівчина з розпущеними косами виникла з темряви наче в яві…
«Народи мені сина, кохана! Зостав тут навіки!»
Ранком же до діда Сулиці дійсно заявився сам тисяцький у супроводі охоронців.
— Був син мій у тебе? — спитав Косняч.
— Був, — не став таїтись дід, — дав я йому взуття, кожушок та й пішов він собі.
— Куди пішов?
— Того не відаю, — злукавив дід, — сказав, що світ великий…
— Як міг ти, старий ворохобнику, — гаркнув воєвода, — відпустити сліпця у зиму світ за очі?
— Не горлай на мене, чоловіче, — цілком спокійно вимовив Сулиця, — я бо багатьох воєвод на віку своїм бачив і князів пам’ятаю від Святослава Хороброго. Боятися я теж розучився, так що не лякай мене, а послухай старого: дай синові спокій. Хай живе як хоче! Ніколи він не примириться з тобою, бо зрадників не пробачають Боги його. Мені вони теж не пробачать, а шкода, хотілося б там, у світі їхньому землю орати, як пращури. Та не повернеш минулого, і тобі не повернути, чоловіче, хлоп’я, яке ти любив колись. Нічого не можна виправити, тямиш?
— Це він звелів мовити отак? — спитав Косняч похмуро.
— Це я сам так думаю, — зітхнув дід, — отож, послухайся і не розшукуй його. Між людьми він у більшій безпеці буде, аніж у хаті твоїй. І оце візьми, сказав бо він тобі віддати.
Затремтіли руки у грізного тисяцького, коли взяв він з дідових рук білого вузлика з двома простенькими іграшками, які зробив колись для Сяйвика свого.
— Дякую, — озвався над силу, — отже все-таки трохи пом’якшав душою син…
З тим і пішов воєвода, а дід зітхнув:
— Довго б ти чекав на це… Сподіваюсь, пробачить мені Перунич… Не видів він, бідолаха, на що перетворився батько його… Наче з хреста зняли чоловіка. Хоч і паскуда Косняч-тисяцький, але дечому його життя навчило… Тільки ціну страшну за це сплатив його син…