Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Легше було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж чути голос цей, і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки, застогнав, наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко, як учив його Далебор, і трошки заспокоївся.
— Милосердя…, — пробурмотів, — ох, батьку Боричу! Милосердний той, хто вбиває одразу… Нема вам мого пробачення, бо хвилини цієї спопеліла душа моя…
Вночі ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки, де той ночував, до хатини, і підвів до синової колиски. Міцно спало немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг з вовчою головою.
— Ось син твій, — вимовив тесля, — зостанься, Вогнедаре!
Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг надовго. Тоді похитав головою:
— Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!
— Пам’ятай лишень, — сказав Батура прохально, — що тут і дім твій, і рід твій! Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися до мене… До нас!
Схилився Перунич в прощальнім уклоні перед тим, кого батьком звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.
— Куди ж підеш ти поночі, — запитав Батура, затримавши його біля хвіртки.
— Мені однаково нині, — мовив юнак, — а Полісуну краще вести мене крізь ніч. А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим — то може ще навідаюсь.
— Іди, — мовив сумно дереводіл, — незламна душе…Страшні треби вимагає з людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на жертовник, лишилося тільки життя покласти. Великим чародієм був Далебор-волхв, бо викликав тебе з минулого, аби знали люди, якими були предки їхні…
— Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, — відмовив Вогнедар словами пісні, — ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і Сулиця, і навіть Рогволод…І завжди житиме в душах людських прадавня сила Перунова, навіть в часи найстрашніші.
А вже на вулиці мовив:
— Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали сина нашого…
— Добре, — сказав Батура над силу, — будь спокійним…
А зранку Поляна почала питати за гостем.
— Снився мені Вогнедар цієї ночі, — сказала, — і зрозуміла я, хто сліпець отой…Лихо мені, бо не пізнала я лада одразу! Де він, батьку? Куди пішов?
— Пішов муж твій своїм шляхом, доню, — мовив сумно дереводіл, — а дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.
— Він не повернеться, — сказала Поляна впевнено, — краще б осліпли очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…
— У тебе є син, — нагадав Батура, боячись, аби не захворіла з розпуки молодиця, — у сина — його обличчя…
— Сяйвір, — повторила Поляна, — син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимемо на батька поки й життя мого.
* * *
Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав він пісень, а оповідав людям про видіння свої, і закликав до відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був скрутний, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від Києва, під Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався, чи йти воювати, чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і думати не хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами, а він, зібравши людей багацько, оповідав піднесено:
— Се я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються усі народи, і не знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро не тектиме вільно, і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської, а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка паплюжить ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не родовичі, і всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має, зніматимуть з нащадків ваших останню сорочку! Не встигнете звикнути до святощів грецьких, як князі ваші переймуть святощі люду латинського, а опісля запанують над вами дикуни з Півночі, котрі навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І люди вашої крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів своїх щиро, і вбиватимуть родовичів навіть за те, що ті слова вимовлятимуть так, як ненька навчила, а не так, як велить чужоземець! А коли вам байдуже до нащадків — то подивіться на половців біля порога і зрозумійте долю свою!
— То що ж нам робити, волхве? — запитували збурені люди, — як позбутись прокляття такого?
— Згадайте добрі старі часи, — відповідав Перунич, — покличте на допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті! І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і князі і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що всяка влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі живуть за законом Прави!