Блискавиця Перунова [uk]

Всю зиму перебув Вогнедар у добрих людей на Подолі, мандруючи від одної хати до другої, за харч розплачуючись піснями. Наче ще виразнішим став голос його, а пам’ять видобувала з глибин все нові й нові оповідки. І плакали люди при вигляді цієї знівеченої юності, і не найшлося серед них жодного, хто спокусився б донести тисяцькому, де блукає його син. Косняч же не розшукував Перунича, бо князь, за намовою Туки, усе ще бажав суду над язичником. Знаючи, що не вийде син живим з того суду, воєвода зібрав вивідачів своїх, роздав їм золото з заритого скарбу і сказав:

— Щоб сліпими були і глухими! А хто насмілиться видати сина мого — дійсно й осліпне й оглухне.

Так боялися Коснячеві підлеглі грізного воєводи, що й думати не насмілювались, аби наказа того порушити. А з весною — пішов таки з Києва Перунич. Ходив він по весям і градцям довколишнім у супроводі вірного вовка й продовжував оповідати усім, хто хотів його слухати, про часи прадавні. Лише Вишгород обходив, бо боявся, що стежать таки за ним, і стерігся навести княжих людей на Батуру з родиною.

«Дитя мусило народитись у зиму, — думав юнак, вслухаючись у шерехи довкілля, — мій син на цій землі…Хоч би торкнутись до рученят малесеньких, а тоді можна і вмерти…І донечку я теж кохав би, а назвав би Калиною…Та краще б усе-таки син, аби не зник з цього світу рід мій…»

Хотів проститися Перунич з сином і коханою, бо передчував загибель свою. Дивні ввижалися йому сни, сни у Наві, і в снах тих віщунських лихо нависло над Руссю. То снилося йому, що проти Хорсиці розлігся змій на березі Дніпровім, ріку хвостом перегородивши, а диханням отруйним своїм занечистивши повітря. І багряними стали води древньої річки, бо отрута змієва стікала Дніпром до моря. То ввижався йому мертвий ліс з почорнілим листям, і яблуні з отруйними плодами, а довкола цього — срібний полин у людський зріст…То бачив він дивні битви, в яких наче й перемагали русичі, зодіті у незвичні строї, але з чубами, наче всі були воїнами Перуновими, та опісля перемоги звитяжної опинялись ще у гіршій неволі, ніж до того були. А Далебор Віщий стояв ніби поруч з ним і говорив сумно: «Навіть ім’я наше дісталося чужинцям як здобич…»А то споглядав юнак, жахаючись душею, як князі, що носили дзвінкі імена воїнів, приводили степових вовків-кочівників собі у поміч, аби при владі утриматись, а розплачувались за це люди руські, котрі ставали бранцями половецькими, князі ж говорили зневажливо: «Це лише смерди…» І знову страшного зимового дня захлинався кров’ю Київ під ударом люду невідомого, і бились на смерть городяни й невеличка залога, аж поки Десятинна церква не поховала під собою останніх….