Блискавиця Перунова [uk]

— Ти певен чомусь, — продовжив тимчасом книжник, — що вірять Христу самі лише боягузи, і що чоловік відважний не може християнином бути. Та безліч людей, мучеників за віру Христову, з молитвою йшли на смерть найстрашнішу, аби не вклонитись ідолам. Чи скажеш ти, що не були вони відважними?

— А чи йшли б вони з такою ж відвагою землі своєї боронити? — спитав Вогнедар, подумавши. Він не міг опертися спокусі дізнатися про щось нове, чого не знав раніше.

— Царство їхнє, воїне, було не від світу цього…

Вогнедар підійшов до лави і сів. Полісун вмостився поруч. «Царство… Не від світу… Приснися мені світ, зелений і прекрасний… А зараз, певне, жовкне листя, і дерева плачуть за Ярилом… Як було мені добре тут, у світі, поки міг я бачити його…»

— А в світі цьому було щось добре для них? — спитав юнак, думкам своїм відповідаючи.

— Світ — це зло, так бо мовили апостоли, — зітхнув книжник, — диявол ходить по ньому аки рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти. Ті ж люди позбулися спокус діавольських і мають нині небесні вінці у отця свого. Аби ти вистраждав стільки в обороні віри істинної, то і незрячими очима побачив би світло небесне. І меч оцей тобі уже не потрібен був би, бо дух чоловіка, відданого істині, міцніший від заліза.

Перунич думає, що мученики, про яких оповідає книжник, схожі на найманців, котрі б’ються за винагороду. На найманців жорстокого володаря, котрий вимагає покори беззастережної. Або вирай і вінець небесний, або вічні муки. Дійсно, не можна назвати людей цих слабкими, чи боягузливими, але ж і вікінг-найманець на службі в жорстокого ярла не є слабким… І не є боягузом, але окрім здобичі нічого не цікавить такого чоловіка… І ярла свого він любить щиро, і боїться свого пана теж щиро, і вмирає за нього з радістю, забувши, що десь далеко, за холодним морем, може сходить кров’ю під мечами ворожими рідна земля його…

— Істина, — зривається з вуст юнака відгомін його думок, — а що воно таке — ота істина?

— Отак говорив поганин ромейський, — підхоплює Алемпій, — котрий віддав Ісуса на смерть за намовлянням народу гебрайського. Він бо, ромей отой, хоч і зрячим був, а світла істини не роздивився.

— Пам’ятаю історію цю, — мовив Вогнедар, — той народ, під владою ромейською бувши, визволитися хотів, і втілення Бога свого княжити над собою звав. Тоді і сказані були слова оті про царство, котре не від цього світу… А у світі цьому треба, мовляв, будь-якому завойовнику данину давати, аби дозволяв животіти потиху. І видали аватара цього рахмани тамтешні на погибель, тим же ворогам видали, яких він любити навчав. І люд підтримав жерців і підтвердив вирок… Я все вірно запам’ятав?

— Пам’ять у тебе добра, — сказав мніх, зітхнувши, — але все оте не так треба розуміти… Не тілесне розуміння має бути, а духовне.

— Боги наші, — сказав юнак стиха, — у скрутну хвилину ставали на чолі війська. І сотнями гинули воїни, б’ючись під проводом Вишніх, та Рід наш зоставався на землі цій… Нині ж кожен себе цінує, себе рятує і про себе дбає. Немає Роду — люди розкотились як намистини, і кожна намистина — то вмістилище духу, а намиста нема уже. Отак я розумію духовно те, що коїться нині у світі… Що, Полісуне?