Блискавиця Перунова [uk]

— Це ж треба! Такий удар! Голову з плечей зняв! Всліпу! Ох, сину! Що ж мені робити? Тука ж не зупиниться! Цей дикун з північних лісів мстивий, наче поранений ведмідь!

— Єдине, що сказати можу, воєводо, — озвався блідий, наче смерть, книжник, — ваш син помре поганином. Зодівся він в єресь свою, як в броню, і нічим тієї броні не пробити. Нічого довести йому не можна, бо неправедні висновки робить він з усіх слів моїх.

— Оце він тут увесь, — з болем мовив воєвода, — як дуби оті їхні, що стоять, навіть коли блискавка проходить їх наскрізь…Та хіба ж можна так жити, синку? Ось двоє вбивць, а прийде четверо — і не здолати їх тобі…Або накаже таки Ізяслав притягти тебе на суд княжий, аби видати союзникам своїм…Ти твердо вирішив померти?

— Аби я хотів померти, то впав би на меч, — сказав спокійно Вогнедар, — ні, вмирати я не хочу. Але піду я від вас, батьку, бо і я є вам тягарем, і ви мені болем пекучим. Ми наче з ріжних світів, й не буде нам порозуміння…

— Ти такий же жорстокий, як і твій Перун, — вимовив тисяцький стиха, — нема в тобі милосердя…

— Ви говорите про милосердя? — спитав юнак, і аж затремтів Косняч, почувши в голосі сина відгомін материного голосу, — Ви?!

Витер меча юнак об жухлу траву занедбаного садочка і пішов до прихатня свого разом із Полісуном. А Косняч дивився йому вслід безтямними очима, поки не озвався з жалістю Алемпій:

— Є милосердя небесне, і воно безмежне! Моліться, воєводо, і Бог не покине вас!

— Давно вже покинули мене і Бог, і Боги, — сказав старший Борич змучено, — думаю нині, аби загинув я у юності у лапах ведмежих, то був би щасливішим, аніж отаке животіння маючи. І син мій не пройшов би через страждання такі, і Калина зосталася б жити, і браття…

— Але ж душа ваша пішла б на вічні муки, — зітхнув книжник.

— Невже у пеклі буде гірше, ніж мені зараз? — буркнув воєвода, — давно повісився би, й на гріх не зваживши, але тоді сина точно вб’ють, і ще й це впаде на мене

* * *

Дідо Сулиця готувався до Різдва… Ще з літа він назбирав у родичів на весі пшеничних стебел і нині виробляв Дідуха. Снопик виходив пишний і гарний. Сулиця задоволено посміхнувся.

Дідо радів і ще з одного приводу. Князь Ізяслав розсварився зі своїм тестем, і круль Болеслав подався в свої землі разом зі своїм поріділим воїнством. Оскільки дідо був якоюсь мірою причетним до вигублення ненависних зайд, то щиро зловтішався з крулевої злості:

— А тримай своїх розбишак у шорах, аби вони не нишпорили по людських хатах.

Рідних у Києві в діда не зосталося, але добрих знайомих було трохи не півміста. Тому, почувши стук у сінешні двері, старий мовив радісно:

— Заходь, чоловіче добрий!

Та й обімлів. Надворі третій день крутила зимова завірюха, а на порозі стояв чоловік в самій лише полотняній льолі та гачах. Біля його босих ніг притулився величезний вовцюга.