Блискавиця Перунова [uk]

Не чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка пригадав собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.

— Вогнедаре! — покликав Батура тремтячим голосом, — Перуничу!

Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:

— Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.

Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:

— Чув я од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем, аби видав ти схованку мою…

— Вірно говорили люди, — озвався Вогнедар, — та все це проминуло, батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.

Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.

— Ходімо! — мовив врешті, — житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш — Поляна дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов жолудь…Очі твої, сині…Русявеньке…Хрестити не дає, та я й не наполягаю. Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!

Похитав головою Перунич:

— Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.

— Дурний єси! — мовив дереводіл з серцем, — а ще у волхва учився! Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?

— Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, — сказав юнак, — тож хай і згадує воїна. Я одного лише хочу — подивитися на сина.

Батура добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти його. Зітхнув лише:

— Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?

— Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я і так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.

Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:

— В саду у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали у Києві. Винеси йому поїсти. Тільки донька хай не виходить, бо лице спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.

Та цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись на захожу людину.

Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла ж і меч прикрив свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми. І сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.

Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду у мисці, який берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись змінити голос. Коли мовила в нього за спиною Поляна, і наче знову торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу обвуглило душу.

— Звідки ви йдете, дідусю? — спитала молодиця лагідно.

Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.

— З Києва, жоно, — мовив врешті.

— Чи не чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава його весь Київ знав… Був то юнак краси невимовної, вірою ж язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.

— Чув я за Вогнедара, Перунича, — хрипко озвався сліпець, — що помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…

— І батько десь таке чув, — озвалася Поляна, — та не вірю я цьому. Може зустрінете десь воїна того, то скажіть, що чекає на нього жона, і що сина він має.