Блискавиця Перунова [uk]

Дорогою до Коснячевого дому, Алемпій згадував зимовий ясний день, і трьох юнаків, що перекидалися сніжками…»Перед смертю видимою не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не збити цвіту…» Дійсно, жаль буде, якщо молодик загине в поганстві, приречений на вічні муки…Тим більше, стільки переживши. Книжник вже підбирав слова для розмови і так захопився цим, що й не помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.

У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з ліками, щось бурмочучи.

— Іду до монастиря! — почав він одразу, загледівши Косняча, — проситиму ігумена слізно, аби звільнив він мене від цього послушання!

— Та що трапилось? — спитав Косняч заскочено.

— Не можу я біля цього відьмака більше бути! — вимовив мніх, — вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався у місто. Коли цей…син ваш говорить: «Не ходіть нікуди, бо вимокнете до нитки.» Виглянув я на вулицю — сонячно. «Ні хмаринки на небі», — говорю, а він усміхнувся і каже:«Перун летить… До весни не почуємо більше грому…» Пішов я таки, тільки дібрався до брами — набігли хмари…Поки повернувся — гроза вдарила, і таки змок до рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він, Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок підняв, і чи-то ворожить, чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла злива, зайшов він до хатини, я давай його шпетити, а він усміхається знову. Оцього усміху його я більше всього боюся…І каже: «Чого ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…» В мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…

— А зараз він де? — нетерпляче урвав воєвода.

— У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…

Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів за ними, бурмочучи:

— Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…

У маленькому дворику, де раніше був садочок Коснячевої жони-боярині, Вогнедар вправлявся з мечем. Поруч крутився Полісун. Блискуча смуга клинка не лякала звіра, навпаки, вовк тихим гарчанням наче виправляв помилки друга.

— Бачите? — прошепотів Ларіон, — ота тварюка тільки що не розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте, як рухається Вогнедар-то ваш…І сюди він сам дійшов з вовком отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!

— Батьку? — раптом спитав юнак, — вам щось потрібно?

— Що оце ти виробляєш, сину? — не втримався воєвода, — де взяв ти цього меча, і для чого тобі це?

— Я ж Перунів воїн, — озвався Вогнедар, — тому і не хочу забувати науки ратної. Аби змусити мене покласти меч — треба відтяти мені правицю. Нема такої кари у Царгороді?

Старшого Борича аж пересмикнуло.

— Ось бачите? — мовив він безпорадно до Алемпія, — як з ним говорити?

— Вогнедаре, — озвався мніх, — я — Алемпій з книгозбірні. Пам’ятаєш мене?

— Пам’ятаю, — сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла в його голосі, — і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…