Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Я не радив би вам робити цього, батьку! — мовив спокійно, — бо одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є, а не людиною.
— Відьмацький онук! — пробурмотів Косняч, отямившись від переляку, — звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх Ларіон — сатана сидить в тобі!
Вирішив тоді воєвода звернутися з горем своїм до мніха з книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів, що знав той Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти — отець Антоній, до якого вдався Косняч, як до святого чоловіка, тільки й радив молитись, Феодосій з прямотою вояцькою вимагав, аби зрікся Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи вовка вже просто боявся свого підопічного, і тільки всі кутки у хаті хрестив.
Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.
— Син ваш, — говорив він лагідно, — знань шукав та відступився. Може злякався, що істина прожене з душі його мертвих божків, яких визнає він досі. Скам’янів же він душею через загибель родини вашої. Диявол найохочіше приступає до людини, коли та зневірилась і до життя втратила волю…
— Чого-чого, а волі у нього задосить, — буркнув воєвода, — та тільки дійсно, що від лукавого вона. Той старий дідько, волхв Перунів, натовк хлопчині голову байками та казками, і син мій тільки й живе ними, і поводиться наче воїн з пісні, а не поможете ви, велебний, помре усміхаючись, бо так, бачте, належить! А я не хочу, щоб він помирав, хочу рід мати й онуків бавити… Аби зрікся поганства свого хлопчик мій, то він пробачив би мені…,або принаймні прийняв мої виправдання й спокуту.
Дорогою до Коснячевого дому, Алемпій згадував зимовий ясний день, і трьох юнаків, що перекидалися сніжками…»Перед смертю видимою не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не збити цвіту…» Дійсно, жаль буде, якщо молодик загине в поганстві, приречений на вічні муки…Тим більше, стільки переживши. Книжник вже підбирав слова для розмови і так захопився цим, що й не помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.
У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з ліками, щось бурмочучи.
— Іду до монастиря! — почав він одразу, загледівши Косняча, — проситиму ігумена слізно, аби звільнив він мене від цього послушання!
— Та що трапилось? — спитав Косняч заскочено.
— Не можу я біля цього відьмака більше бути! — вимовив мніх, — вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався у місто. Коли цей…син ваш говорить: «Не ходіть нікуди, бо вимокнете до нитки.» Виглянув я на вулицю — сонячно. «Ні хмаринки на небі», — говорю, а він усміхнувся і каже:«Перун летить… До весни не почуємо більше грому…» Пішов я таки, тільки дібрався до брами — набігли хмари…Поки повернувся — гроза вдарила, і таки змок до рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він, Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок підняв, і чи-то ворожить, чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла злива, зайшов він до хатини, я давай його шпетити, а він усміхається знову. Оцього усміху його я більше всього боюся…І каже: «Чого ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…» В мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…
— А зараз він де? — нетерпляче урвав воєвода.
— У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…
Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів за ними, бурмочучи:
— Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…
У маленькому дворику, де раніше був садочок Коснячевої жони-боярині, Вогнедар вправлявся з мечем. Поруч крутився Полісун. Блискуча смуга клинка не лякала звіра, навпаки, вовк тихим гарчанням наче виправляв помилки друга.
— Бачите? — прошепотів Ларіон, — ота тварюка тільки що не розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте, як рухається Вогнедар-то ваш…І сюди він сам дійшов з вовком отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!
— Батьку? — раптом спитав юнак, — вам щось потрібно?
— Що оце ти виробляєш, сину? — не втримався воєвода, — де взяв ти цього меча, і для чого тобі це?
— Я ж Перунів воїн, — озвався Вогнедар, — тому і не хочу забувати науки ратної. Аби змусити мене покласти меч — треба відтяти мені правицю. Нема такої кари у Царгороді?
Старшого Борича аж пересмикнуло.
— Ось бачите? — мовив він безпорадно до Алемпія, — як з ним говорити?
— Вогнедаре, — озвався мніх, — я — Алемпій з книгозбірні. Пам’ятаєш мене?
— Пам’ятаю, — сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла в його голосі, — і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…