Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Так, так, на диво, порядний! — глузливо вимовив начальник другого відділу.
— А хіба ні, пане капітан? І я це скажу! Жаль, що вона така!.. Але повідомити йому про зраду жінки не можна. По дорозі сюди я вже надумав, що робити. Скажу, що заходив двічі, а більше не зміг. Хай краще сердиться на мене, аніж має навіки засмутитися…
— А цей лист у тебе?
— Так… Скажіть, де мені можна побачити пана Барбу?
— Давай сюди листа!..
Артилерист розгублено глянув на них обох.
«Мабуть, з паном Барбу щось погане скоїлось! — промайнуло в його голові. — Чи не зробив він часом якоїсь дурниці? Ще й я потраплю в біду…»
Злякано дивлячись на капітана, він проказав:
— Пане капітан, я хотів лише зробити йому послугу. Коли ж ви наполягаєте, я підкорюся. Тільки не думайте, що…
— Та я нічого й не думаю. Тільки дай мені лист, а то сержанта Барбу вже нема… Помер.
— Помер? Бідолашний!.. Але ж він два тижні тому був здоровий, як бик.
Та капітан обірвав його:
— Можеш уже йти, сержанте!..
Артилерист віддав честь і вийшов, дуже здивований і збентежений.
— Як бачиш, тільки марно витратили час! — заговорив Георгіу, коли вони зосталися вдвох. — Коли б я знав, що мова йтиме про звичайну сімейну драму, то залишив би вас самих. Ну, давай подивимось, що тут…
Він розірвав конверт і вийняв з десяток аркушів, списаних дрібними літерами.
— Ая-яй-й-й!.. Та це цілий роман. Читай уже сам, і коли знайдеш щось цікаве, то скажеш…
— Читати тут чи взяти з собою?
— Бери і, коли тобі цього хочеться, можеш залишити лист собі.
— Та, мабуть, краще прочитати його тут. Знаєте, у нас у відділі тісно… Звичайно, коли тільки я не заважатиму вам.
— Можеш залишатись. Мені треба ще зайти до начальника штабу.
Капітан Георгіу ще погортав трохи папери, які мав нести на підпис до Барбата, а тоді сказав:
— Якщо випадково хтось подзвонить, не відповідай. На комутаторі знають, де мене шукати.
Зоставшись сам, Уля запалив цигарку і взявся за лист.
«Дорога Ралуко!
Трапилась щаслива нагода надіслати тобі листа не через польову пошту. Пишу «щаслива нагода», бо те, що маю тобі писати, ні в якому разі не мусять прочитати військові цензори.
До нас інші газети, крім армійської, потрапляють дуже рідко. І коли я випадково дістану якусь цивільну, то перечитую її з великою увагою. Іноді ми дізнаємося з листів про деякі новини, що транслюються у вас по радіо. Однак навіть ті скупі вісті, які надійшли останнім часом, дуже мене турбують. Комуністи з допомогою Радянської Армії прийдуть-таки до влади. Не важко уявити, що чекає нас обох, особливо мене. Маю серйозні причини боятися відповідальності за те, що трапилося в Яссах. Звичайно, я не жалкую і не докоряю собі за ту історію. А проте дуже не хочеться одного дня сісти в тюрму за вчинок, який я аж ніяк не вважаю своєю помилкою. Мене невідступно переслідує думка, що скоро доведеться розплачуватись. Не маю спокою ні вдень ні вночі. Як не намагаюся взяти себе в руки, проте це мені не вдається. Але якщо зараз становище ще можна терпіти, то що станеться зі мною завтра, коли скінчиться війна. Повернемося додому. Хоч і комуністи будуть при владі, а все-таки настане мир і спокій. Ті, що залишаться живими, принаймні років з десять радітимуть, що вже не треба одягати військової форми, що смерть не чигає на них щодня, щогодини й щохвилини, що, нарешті, вони збулися вошей і бруду, мають можливість переодягтися в свіжу білизну, сплять уже в чистій постелі, на власному ліжку і знову можуть кохати своїх жінок. Не переліковую більше нічого. Для фронтовика і цього досить, щоб вважати себе безмежно щасливим. Цього він прагне, про це тільки й мріє. А скажи-но мені, чи можу я тішитися всім цим, знаючи, що мене чекає? Безперечно, ні! Я навіть залишаю без уваги почуття людини, на очах якої валиться той устрій, в який вона вірила, і, навпаки, перемагають сили, що раніше викликали її ненависть.