Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
І пахли малиною губи, розтулені губи твої.
4.VI1.1948
Надходить вечір... Синім ланом він простягає тінь свою.
Я над Дінцем моїм коханим в тумані споминів стою.
Дивлюсь на дим, що гордо лине над незабутнім лоном вод. Здоров, воскреслий із руїни, мій рідний содовий завод!
Як сумував я за тобою, як снив про димні небеса!.. Здоров, мій страднику, герою, степів Донеччини краса!
Ти знов простяг над гаєм крила, щоб рідний край шумів, як сад. Сюди, сюди, сюди летіла моя душа крізь грім гармат.
Донець!.. Тобі крізь дні тривоги з любов’ю слав я свій привіт.
Мої маленькі босі ноги тут на піску лишали слід.
Складав пісні тобі одному, мій тату світлий, мій Донбас! Це тут, у сквері заводському, я слухав музику не раз.
Це тут росли ми і любили, це тут ми юними були, це тут на щебінь ми ходили і відціля на фронт ішли.
Шуміть, сади мої ласкаві, дзвеніть, знайомі хвилі вод!
І знов у радісній уяві я повертаюсь на завод.
Як я люблю тебе, титане!
Це ти по грозах світових в труді свої загоїв рани, як я свої — в піснях дзвінких.
12. VI 1.1948
* * *
Хилять віти в задумі осики, одшуміла дощів каламуть. Гайвороння під вербами криків не чуть.
Ще зелене пахучеє літо в довгих травах звитяжно іде, в барви райдуг і квітів повите, молоде, молоде.
Небо рідне синіє, як очі, що віддав я любов тільки їм.
І про осінь я думать не хочу, коли літо у серці моїм.
14. VII. 1948
Залило водою луки, залило.
Простягни до мене руки, щоб відчув я їх тепло.
Промінь пада на долівку й теплим золотом тече.
Нахили свою голівку на моє плече.
Щоб не знать ніколи муки, вічно серце щоб цвіло.
Залило водою луки, залило.
14. VII. 1948
* * *
Оддзвеніли коси, одшуміло жито, і лягло в покоси, наче рать побита... Колоскам не гнутись вітрові під ноги, напилися зерна сонця золотого.
Сонця золотого і земного соку, щоб сіяло людям щастя карооке.
Далі йде, все далі щедре, любе літо. Оддзвеніли коси, одшуміло жито.
18. VII. 1948
* * *
Сонця сушать промені роси,
ходить вітер по стерні босий.
Ходить вітер і пита з болем:
“Де поділо ти жита, поле?”
Чують далі голубі голос:
“Не хитати вже тобі колос.
Людям краще щоб було жити,
попід косами лягло жито”.
Осушили промені роси.
Ходить вітер по стерні босий.
19. VII. 1948
Білі вітрила у синьому морі, чайки, як срібний той цвіт.
Нам не берези стрункі, білокорі — пальми свій слали привіт.
В бризках солоних лице твоє миле, вітер, цілунки і сміх...
Синіми лавами хвилі летіли й тихо лягали до ніг.
Ти пам’ятаєш?.. Ми довго стояли, слухали хвиль передзвін.
Сонце з-за моря й хмарок випливало, як золотий мандарин.
Сонце Абхазії... В щастя хвилинах зникли і простір, і час, наче в квітках і піснях солов’їних юність вернулась до нас.
В сяйво із ночі виходив з тунелю поїзд, гриміли мости.
Море, і гори, і сонячні релі...
Я пам’ятаю. А ти?..
19. VII. 1948
Вже скосили гречку, осінь недалечко, місячна вуздечка впала на поріг.
І трава шепоче про небесні очі, що крізь далі ночі сяйво шлють до ніг...
А туман, де луки, ломить білі руки, глушить ночі звуки маревом густим. Тіні, тіні, тіні... Не дзвенять у сині співи солов’їні за вікном моїм.
Пісню калинову я складаю знову і з людьми розмову серцем я веду... Тишина, ні руху... Небо землю слуха, падають десь глухо яблука в саду.
18. VII. 1948
В твоїх очах, як музика світання, звучить любов, хоч і мовчать вуста. Яка краса — повернене кохання, мов юності далекої літа.
Так після днів холодних, непривітних, коли сніги зчорніють на полях, даль залива весна теплом і світлом, і соловей сміється у садах.
Твоє лице в гарячі взяв я руки й покірних губ солодке п’ю вино...
Так після днів жорстокої розлуки знайомі пальці стукають в вікно.
18. VIII. 1948
На любу свою Україну, що снилась тобі кожну мить, ти звідти приїхав, мій сину, де море Охотське шумить.
Мов сяйво ти ллєш мені в груди з очей твоїх карих озер...
Чи мріяв колись я, що буде синок мій морський офіцер?
0 море любові безкрає, хвилюєш ти серце до сліз...
А він мені вірші читає,
що з Дальнього Сходу привіз.
Дивлюсь я крізь сльози на сина, середнього сина мого...
Цілуй його, сонце Вкраїни, як зір мій цілує його!
Миколо, недовго зі мною ти будеш... Чекає тебе за даллю степів, за тайгою дихання морів голубе.
Я гордий тобою, мій сину!
Хай серце не знає нудьги, де жовті піски Сахаліну,
Амуру круті береги.
Як чайка, що мчить над водою, де темряву промінь зборов,