Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
До моря піду я, о милі безмежності сині краї!..
Я буду дивитись на хвилі і згадувать очі твої.
1950
Сад і тіні, тишина.
Очі сині край вікна.
Повні муки, ждуть давно.
Вітер стука у вікно.
Сад і тіні, тишина.
Очі сині край вікна.
1955
* * *
Літа мов пірнули в безодні, літа, неповторні літа...
Але, мов фіалки, й сьогодні твої мені пахнуть вуста.
І літ одлетілих не жалко, що в даль одпливли, як вода. Все ті ж твої очі — фіалки, для мене ти та ж — молода.
1955
* * *
В небі проміння колосся сповнено сонячних мрій... Хай посивіло волосся — серце моє, не сивій!
Вище голівку, Маріє!
Зайвих не треба нам слів.
Той тільки серцем сивіє, хто у житті не любив.
1955
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії... Сумно шепочеться вітер над вами, і обмиває вас небо дощами.
Ви, як любов, що весни не зазнала і, як вечірня зоря, одсіяла.
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії...
1955
Зимовий сад, холодні, голі віти і даль між ними, як моя печаль за ароматом і зеленим літом — зимова даль.
Де пляж шумів під крики пароплавів, нависнув тихий, сонний супокій,
і, наче лицар у жаданні слави, одяг Дніпро свій спокій крижаний.
З тобою ми не раз отут стояли й дивились в даль у зливи променів, що, наче синь очей твоїх, сіяла в передчутті весняних теплих днів.
Пройшли літа, і знову ми з тобою, й за літом ділиш ти мою печаль, і крізь гілля сіяє в супокої зимова даль.
1955
Зоря у вікнах догоряє, і вже пливуть вечірні сни. Лягли в полях сніги безкраї... Мені ж так хочеться весни!
Коли шум листя глушить кроки і в шумі чую я: живи!
Коли фіалка синьоока на тебе дивиться з трави.
У вишині хмарки квітчасті, усе звучить, як струни лір...
1 легко так, і сльози щастя своїм теплом туманять зір.
1955
Щебече ранок. І на кленах печать свою кладе весна. Вона по вулицях зелених іде, як юнка чарівна.
Од неї ще синіше небо, і все віта її одну.
Вона подібна так на тебе, що принесла мені весну.
Я, зачарований тобою, на струнах серця граю знов... Весна чи ти? Ні, ви обоє, бо вам обом ім’я — любов!
1955
ГЕНАЦВАЛІ
Слухали ми “Генацвалі”, море зітхало внизу. Повная туги й печалі, ти уронила сльозу.
Наче ти чула крізь ночі горя велику грозу...
Плакали синії очі, море зітхало внизу.
Радіохвилі принесли знов “Генацвалі” мені, й в бідному серці воскресло те, що було вдалині...
Серце тремтить од печалі, й споминів тихі рої наче наближують далі, сині, як очі твої...
1949
Дитячих днів моїх ожина, розквітла в пісні знов вона...
Де край села сумна хатина, вечірня пісня цвіркуна.
Там звук казок торкавсь до вуха із вуст бабусі уночі, мов зачарований, їх слухав маленький хлопчик на печі.
А потім сон... Він над землею летить, мов буря огнева, і у безсмертного Кощея царівну-діву одбива.
Або: встає зоря червона над білим мармуром колон, і убиває він дракона, що стереже красуні сон.
У полі привидом неначе десь бродить місяць по стерні.
А у хатині сни дитячі і цвіркуна в кутку пісні.
Течуть у небі сяйва ріки, то — зорі, зорі над селом, де промайнуло вже навіки, дитинство голубим крилом.
Та простягає пісня руки туди, де шум Дінця-ріки, де цвіркуна завмерли звуки, немов бабусині казки.
1955
Соняшник за тином голову схилив, лине за рікою десь дівочий спів.
Слухаю тривожно дальню пісню я...
Ох, то десь блукає молодість моя!
Пісня серце тисне і хвилює кров, в ній мої надії і моя любов.
Що ж ти там блукаєш, молодість моя, в вишитій сорочці, кароокая?
Сядь хоч біля мене, я ж люблю тебе, як зелену землю й небо голубе!
Та вона не чує... Я ж палаю весь...
Тільки сміх лунає за рікою десь...
Далі й далі тоне голос молодий, лиш кошлатить вітер сивий волос мій... Сивий волос... голос... Верби. Вечір. Спів. Соняшник за тином голову схилив.
1955
Садом я блукаю тихою ходою, рум’яніє вечір од зорі заграв.
Яблука доспілі виснуть наді мною, що колись про них я в Рильського читав.
Був я юним, юним; гнівною грозою ми звели для штурму міліони рук.
Десь там на Поділлі в полі перед боєм я читав поета під гарматний гук.
Бігли ми в атаку, кров багрила трави, і дощем залізним падала блакить.
А в душі сіяло тепло і ласкаво:
“Вміє розставатись той, хто вмів любить”'.
Ці слова звучали і в гарматнім хорі, і коли їй руку я востаннє тис.
Ці слова поета, мужні і прозорі, я крізь довгі роки до сивин проніс.
Я іду, і в’ються спогади незримо...