Вибрані твори в двох томах. Том 1

Перлами, росою, сонцем, далиною вмиється земля.

Квітами, намистом, буйним зелен-листом зацвітуть поля.

Дні — рожеві коні — на шляхи, червоні од крові, од сліз,

зійдуть із блакиті, променем повиті, в цоканні заліз.

Будуть на Вкраїні — піднятій калині — в сонці навесні не бої могучі, не криваві тучі, а пісні, пісні.

1941, [1958]

Срібні віти, синій сніг лине квітами до ніг.

Де не стану, де не гляну, — напливає ночі мла, і зоря свою багряну хустку ізняла.

Я до неї зором лину за снігів мости.

Ой надінь свою хустину і світи, світи!..

Я стою. Все снігу клоччя в білому саду.

І зоря мені шепоче!

“Я прийду, прийду”.

Срібні віти, синій сніг лине квітами до ніг.

12.ХІІ.41

Скільки горя й муки на полях кругом. Розкричались круки над сумним селом.

Даль ламає руки в шелесті дібров. Розкричались круки на пожари й кров.

Не засну й години, не забудусь я.

О моя Вкраїно, муко ти моя!

21.Х1.41

На степах ворожі коні, на хрестах доріг.

Ронить край квітки червоні ой на білий сніг.

У долині ворон кряче, сич в гаю — пугу!

Не квітки, а кров гаряча гусне на снігу.

Ой громи на оболоні та й по всій землі.

Гей, сідлайте, хлопці, коні і гостріть шаблі!

Буде пить в годину гожу на хрестах доріг кров не нашу, а ворожу, український сніг.

28.XI. 41

Весняний сад, квітки барвисті, пісні пташині в вишині, і ти — у сяйві і намисті, подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина, і даль степів — мов крил розмах. Моя кохана Україно, такою ти — в моїх очах.

Гвіздки твої пробили руки, на вітрі коси золоті, а в чорнім небі — круки, круки... То ти розп’ята на хресті.

Огні померкнули ласкаві в твоїх очах. Кругом штики. Втоптали чоботи криваві твоє намисто і квітки.

Та упаде удар огнистий, у прах розсиплються штики.

Ми підберем твоє намисто, знов розцвітуть твої квітки.

Луна пісень кругом полине, тебе ми знімемо з хреста, — і ти воскреснеш, Україно, моя ти страднице свята!

1.XII. 41

Проклятий крук тебе терзає, і кров із серця п’є змія.

Я так люблю тебе, мій краю, Вкраїно змучена моя!

В безмежній сині — птичі гами, пахучу й росяну ріллю, залиті сонцем і квітками твої дороги я люблю.

Хай знову день твій засіяє.

Я жду його, ночей не сплю.

Я так люблю тебе, мій краю, і в горі й радості люблю.

1.ХІ 1.41

Коли додому я прийду в годину радісно-побідну, я на коліна упаду і поцілую землю рідну.

Дніпро, і Лавра, і мости, веселий гомін, дзвін трамваю. По бруку рідному іти — я щастя вищого не знаю!

Сніги... Башкирія... Блакить... Як сльози, падають години.

І у лице моє шумить, ридає вітер з України.

3.XI1.41

Янтаріє вікно. Ранок, піє когут.

На шибках і квітки, і сніжини, мов незнані гаї. Моя пісня не тут.

Моя пісня — в степах України.

Тінню бродить вона між руїн, як колись, заглядає у вікна розбиті.

Чорні коси її на вітрах розплелись, карі очі сльозами залиті.

В сумі бродить вона. Серце сповнює лють. І гримить її поклик орлиний.

А над нею набої гудуть і гудуть в партизанських степах України.

12.ХІІ.41

Люблю я ключі журавлині, копитами вибитий шлях, сади на моїй Україні і зорі в її небесах.

Усе там сміється неначе — і верби, і трави самі.

0 шепіт між вітів гарячий

1 звук поцілунків у тьмі!

Там зараз — пожарів заграви, руїн і навали сліди, і дивиться місяць кривавий в потоптані катом сади.

1 сяйво хитається й лине, на ньому — печалі печать... То зорі моєї Вкраїни, забризкані кров’ю, горять.

13.XI1.41

Хай сніги, але віє весною, за заметами сонце сія.

Хіба можеш ти бути рабою, Україно безсмертна моя!

Ти не марно шляхи малинові пробивала у морі біди, щоб шуміли у сонці й любові твої щастям налиті сади.

І синів ти відважних ростила не для горя, тортур і ярма.

Од крові і од сліз ошаліла, твоїх крил не приборкає тьма.

Ні, твоє не поникне обличчя.

Чуєш, мамо: у дзвоні пісень б’ють гармати зі сходу все ближче... То іде твій сподіваний день!

16.XI1.41

Коли фіалка синім оком із трав прогляне у гаю і зійде місяць над потоком, як спів про молодість мою,

мов у розірванім тумані, що довго застив нам путі, побачу гори я кохані і Лаври бані золоті.

Побачу я, мов у пожарі, синь Володимира гори і на Шевченківськім бульварі широкошумні явори.

І тиха вулиця, що нею не раз я йшов, моя весна спахне в ранковому інеї, й шибки знайомого вікна...

Це там пісні складав я милій про синь закоханих очей.

І чорний кіт в манишці білій мене зустріне край дверей.

20.ХІ.41

Я знаю: ми знищимо зміїв, ми будемо в рідному “там”.