Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— І незабаром по тому він помер? — спитав Прімітіво.
— Тієї самої зими, — сказала Пілар. — Він так і не оклигав після того удару рогом в Сарагосі. Такі удари гірші, ніж прямий удар вістрям, бо вони ушкоджують нутрощі й одужати вже не можна. А Фініто діставав їх мало не щоразу, коли вбивав бика, і через те не мав справді великого успіху. Йому важко було вчасно ухилитися від рога, бо він був невисокий, і ріг майже завжди зачіпав його боком. Але, ясна річ, здебільшого ті удари були легкі.
— Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори, — сказав Прімітіво.
Пілар подивилася на Роберта Джордана й похитала головою. Потім, усе ще хитаючи головою, схилилася над великим чавунним казаном.
Що за народ, думала вона. Що за народ ці іспанці! «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».
А я слхаю це й нічого не кажу. Мене воно й не гнівить, я своє сказала й тепер мовчу. Як усе це просто для того, хто нічого не розуміє Que sencillo! [53] Перший, нічого не розуміючи, каже: Він був слабенький матадор». Другий, нічого не розуміючи, каже: «Він був сухотний». А третій, уже коли той, хто розуміє, пояснив йому, заявляє: «Якщо він був такий низенький, то не треба було йому йти в матадори».
Схилившись над вогнищем, вона знову бачила простерте на ліжку голе смугляве тіло з вузлуватими шрамами на обох стегнах глибоким слідом від рога під нижнім ребром і довгим білим рубцем на боці, що тягся аж під пахву. Вона бачила заплющені очі й суворе, смагляве обличчя, й чорні кучері, відкинуті з лоба; вона сиділа поряд із ним на ліжку й розтирала йому ноги, розтирала напружені м'язи литок, стискала їх, розминала, а потім поплескувала злегка долонями, щоб послабити судому в м'язах.
— Ну, як? — питала вона. — Як ноги, малий?
— Добре, Пілар, — відповідав він, не розплющуючи очей.
— Може, розтерти тобі груди?
— Ні, Пілар, прошу, не торкайся.
— А стегна?
— Ні, там дуже болить.
— А як я розітру їх і змащу маззю, вони розігріються й перестануть боліти.
— Ні, Пілар. Дякую тобі. Мені краще так, коли їх не чіпають.
— Я обітру тебе спиртом.
— Гаразд. Тільки дуже обережно.
— Цього останнього бика ти вбив просто чудово, — казала вона йому, а він відповідав:
— Так, я добре його вбив.
Потім, обтерши його спиртом і вкривши простирадлом, вона лягала поряд із ним у ліжко, і він простягав смагляву руку, торкався її й казав: «Ти дивовижна жінка, Пілар». І в його устах це вже був жарт, бо жартувати по-справжньому він не вмів, а потім він засинав, як завжди після бою, а вона лежала поряд, тримаючи його руку в обох долонях і прислухаючись до його дихання.
Часто бувало, що він кидався уві сні, і тоді вона відчувала, як його пальці стискаються, й бачила, як на лобі виступають крапельки поту, а якщо він прокидався, вона казала: «Спи, спи», — і він знову засинав. П'ять років вона прожила з ним і ні разу його не зрадила, тобто майже ні разу, а коли його поховали, вона зійшлася з Пабло, що виводив на арену коней для пікадорів і сам схожий був на биків, що їх ціле життя вбивав Фініто. Тепер, однак, вона знала, що ні бичача сила, ні бичача хоробрість не вічні, бо, зрештою, що взагалі вічне на цьому світі? Я вічна, подумала вона. Так, я вічна. Але кому це потрібне?
— Маріє,— сказала вона. — Ти ж дивись, що ти робиш. Цей вогонь для того, щоб зготувати вечерю, а не спалити ціле місто.
І тут на вході до печери став циган. Він був весь обліплений снігом і, зупинившись коло входу з карабіном у руці, почав тупати ногами, струшуючи сніг.
Роберт Джордан підвівся й пішов йому назустріч.
— Ну, що? — спитав він цигана.
— На великому мості вартують по двоє, зміна варти що шість годин, — сказав циган. — У будиночку шляхового сторожа вісім солдатів і капрал. Ось тобі твій хронометр.
— А на тартаку?
53
Як просто! (ісп)