Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Вив’язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тим часом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.

— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?

— Як горіхи, — ґречно, як і завжди, відповіла Лукія.

Але ж хвалити краму не стала, і здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.

— Та це ж, бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.

— Горщики, — чемно потвердила Лукія.

— А мені ж треба, либонь, доброї макітри.

— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.

— Мені — якнайбільшу.

— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких просторих, що в кожній сховатись міг би навіть добрий козак.

— А ще більших немає?

— Немає, дядечку.

— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.

— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.

— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?

— Однаковісінькі.

— То чому ж ти нижчі сховала наспід?

— Десь тра ж було поставити.

— То витягни мені знизу.

— Чому ж то знизу?

— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…

— Беріть зверху.

— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив’язаним бузівком, наполягав покупець.

І Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп’яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.