Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Та й не тільки в гончаря Саливона щось поцупило двері з такими ж парсунами, і від того все те видавалось Лукії ще більш загадковим та прикрим, і лихий настрій затьмарював високе прив’яле чоло пристаркуватої дівчини, бо таємниче зникнення Мамаєвих парсун вважала вона за підступний чин ворожої руки — чи супроти цілого їхнього міста, чи супроти самого Козака, з яким у гончарівни протягом чи не двох уже десятків років тривали ті вельми сумні стосунки, що їх звичайно звуть коханням.
Нещасливим було те кохання, і Лукія, сидячи над своїм гончарним багатством, роздумувала зараз про особисту гризоту, а зграя дітлахів, що свистіла круг неї в череп’яні свищики, вибираючи півника де пронизливішого, та й численні покупці з глядачами, здебільшого горласті й на власних чоловіків сердиті молодиці, вередуючи крихким крамом, тільки дратували її, бо ж дівка радна була б у хвилину журби завіятись на безлюдну леваду, щоб нікого не чути й не бачити.
Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушити до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…
За думками Лукія нічого не чула й не бачила і так замислилась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:
— Залатай-но горщик, дівко!
— А ти його спочатку виверни, — спокійно відповіла Лукія, — з лиця хто ж латає!
Вив’язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тим часом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.
— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?
— Як горіхи, — ґречно, як і завжди, відповіла Лукія.
Але ж хвалити краму не стала, і здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.
— Та це ж, бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.
— Горщики, — чемно потвердила Лукія.
— А мені ж треба, либонь, доброї макітри.
— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.
— Мені — якнайбільшу.
— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких просторих, що в кожній сховатись міг би навіть добрий козак.
— А ще більших немає?
— Немає, дядечку.
— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.
— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.
— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?
— Однаковісінькі.
— То чому ж ти нижчі сховала наспід?
— Десь тра ж було поставити.
— То витягни мені знизу.
— Чому ж то знизу?
— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…
— Беріть зверху.
— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив’язаним бузівком, наполягав покупець.
І Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп’яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.
— Чи добра ж? — з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.
— Яка вже є, дядечку, — байдужісінько відмовила дівка.
Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря, дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:
— Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?
— Задзвенить, як дзвін.
— А якщо кулаком?
— Кулак заболить.
— А коли гепнути ломакою?
— По макітрі — ломакою?
Аж дядько замулявся: