Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

— Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

— Не бачу, — посміхнулась Лукія.

— Чому ж не бачиш?! — І з гідністю сказала: — Ми заплатимо.

— Сьогодні ж! — переконано докинув Михайлик.

— Сьогодні? — здивовано прохопилось у матінки.

— Сьогодні, — повторив Михайлик. — Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

— Дитина! — кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

— Ходімо, неню, — знову рвонувся синок.

— Черепки від шкоди позбирав би, — не без докору звеліла синові Явдоха.

І наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп’я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

— Сідайте-но, тітко, сюди під воза, в холодок.

І паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

— Пополуднуймо разом, — ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

— Нумо ж!

— Куди це ви так поспішаєте? — запитала Лукія.

— Нема куди нам поспішати, — зітхнула Явдоха.

— Без притулку тиняєтесь? — просто спитала гончарівна.

— Без прихилища, — кивнула неня. — Війна ж, бач…

І матінка, сівши під возом у холодку, задумалась.

Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

І такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший — зітхнув би: «Не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого Письма, з євангеліста Марка: «тяжко сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.

Роботи.

— Ти коваль? — звідалась вона в Михайлика.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.

— Руки твої бачу.

— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.

— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?

— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.

— Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.

— Там, попід мурами, кузня.

— Та й що?

— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!

— Чого? — спитав Михайлик.

— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. З моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!