Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

На всі дива, в чеканні призиченого циганкою гараздування, наш молодик невтолимо поривав туди-сюди очища, охоту маючи скупити весь базар, щоб не тільки самому причепуритись, а й любу маму прибрати, як царицю, щоб і вирлоокій Мар’яні-циганочці купити й добрі коралі з дукачами, і кораблика з перлами, і оті зелені сап’янці.

Чому ж тільки Мар’яні?

А кому ж? Не тим же дівчатам і молодичкам, котрі сьогодні на базарі так одностайно стріляють на нього очима? Та й не Ярині ж, отій вередливій та колючкуватій дівці, оприскуватій, мов іскра, панні Подолянці, терпкій небозі архієрея?

Та чому б і не їй?

Посадовити б Яринку на оцім килимку…

…І наш простосердий Кохайлик спинявся купувати витрішки в незграйному колі голосистих вірменів, що торгували килимами: турецькими, персіянськими, хінськими, індійськими, текінськими, кубанськими, єреванськими, дагестанськими…

— Бачив, голота жовторота, бачив оце все?

— Бачив, — одвітував синок.

— Надивився?

— Надивився, мамо.

— То, може ж, тут — твоє сьогоднішнє багатство? — знов питала, лагідно з сина кепкуючи, Явдоха, і так вони й шкандибали поволеньки, мати й син, поміж купцями й крамарями, і Кохайлик, забуваючи про тщесерце, знов та й знов до всього придивлявся, бо вперше бачив таке скупчення витворів людських рук і аж таке буяння пристрастей — у гомінкому місті, і хоч усе те щедро виникало перед юнацьким зором, день аж надто повільно котився до далекого вечора, бо, звісно ж, як голод — то й день довгий! — і дивовиж усяких Михайлик мав задосить, а крихти хліба досі не було, і хлопець починав потроху сердитись на все довкола, вже й не ширяв і не шугав у тім своїм польоті, і вже йому й співати не хотілось.

Дратували його і несамовите заправляння цін, і навісний крамарський лемент, зойки, прокльони, викрики: чи то навально-шпаркі татарські, чи пихаті німецькі, чи з лукавим жартом, схожі на кумедні віршики райошника — московитські, а чи й приперчені солоним словечком, грубувато-дотепні заклики наських-таки, вже зіпсутих крамарським духом салогубів-крамарів, які в тому крику намагались наслідувати купців німецьких, єврейських та російських, разом узятих, — усе те будило в простодушного Михайлика огиду, бо щира козацька душа гаряче зневажала не торгівлю, а будь-яке гендлярство, хоч і було поміж козацтвом і своїх гендлярів та баришників чимало.

Тому от з більшою повагою наш молодий селюк і поглядав у тім базарі на ремісників, котрі, ще не навчившись заправляти ціну, по-людському спокійно збували витвори власних рук чи рук своїх челядників: і рушниці, і чоботи, і сукна, і шапки смушеві, і золоті сережечки, і порох, і ліки, і книги, і плужне залізо.