Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Відьма єгипетська! — сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.
Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка, а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.
— Забудь! — кивнула вслід Мар’яні матінка.
Аж Кохайлик того не міг…
Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?
І чому серце калатає, мов хвіст у теляти?
І що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?
Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!
І Кохайлик… чекав.
Але чого ж?
Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!
Поміж ятками, луб’ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.
Походжали там і чванькуваті чужоземці — з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, — мовби в них своїх не водилося! — боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, — і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще, либонь, не знавали.
Люди тоді в Мирославі до лихої години сварилися, веселилися, танцювали й чубилися, гуляли, співали й грали, і все там кублилося клубком розмаїтих пристрастей: горе й смішки, голод і обжерство, єдваби й лахміття, панська пиха й гультяйські веселощі сіроми.
Двоє п’яненьких кумів — з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкрапля, зустрілись на той час під старою березою, почоломкалися і, не спиняючись, поволеньки рушили далі — від шинку до шинку, покрикуючи та погукуючи:
— Як гуляв, так гуляв: ні чобіт, ні халяв!
А потім ще голосніше:
— Свисти, попе, чорт попадю топе!
І так свистали, що за ними дітвора пливом пливла, бо ж таких свистунів ще й не бачили.
Дітей же там, на мирославському базарі, де ще не дуже яскріло криваве тавро війни, дітей там був гурт немаленький.
Ось тут малюки обступили, як мухи обсіли, русявого майбороду, солодкого москалика — з калузькими цукерками в сухозлітках, з маківниками та медяниками, з мальованими тульськими пряниками. А там непогамовні дітлахи стрибали зграйкою за претовстим та прездоровим ченцем у скуфійці, котрий чимчикував, уваги не звертаючи на ущипливе цвірінчання:
А їх же там було чимало в той день, і отих дівчаточок, що пурхали з горющими очима від рундука до ятки, галасували, юртували, радились, але не купували нічого, крім витрішків, — і все це було голосне та дзвенюче, аж густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: поживою не тільки для шлунка, а й для ока та вуха, хлібом і видовиськами.
Хлібом — не всіх.
А видовиськами…
О, їх було там достобісового батька, дивовищ усяких, дешевших од хліба (хто мав кишеню порожню, той не платив), але таких же, либонь, насущних, як і хліб…
Десь угорі ходив між двома височенними стовпами по мотузу легкий линвохода.
В його руці вигравав проти сонця шовковий хінський (чи, як ми тепер сказали б, китайський) холодок, барвистий шовковий шатрик, що спомагав не впасти вниз. Масно вилискували пружисті м’язи линвоходи, мовби він був череп’яний, полив’яний, і кожен його рух, стрімкий та летючий, переймав Михайликові подих, і парубок заздрив доброму вмінню спритного чоловіка, заздрив, як хороше заздрити вміють лише юнаки — дорослим майстрам свого діла, бо ж невситимо хочеться скуштувати всякого вміння, всякого ремесла, будь-якого мистецтва, щоб, на часинку бодай, побувати всім — і шевцем, і дяком, і козаком, і бандуристом, і пасічником, і лікарем, і сотником чи полковником, і навіть отим сивим сербином, що показував православним свого лемеху-ведмедя, муштруючи його, незграбного, і так і сяк.
Всього було доволі на базарі.
Двоє голодних спудеїв Київської академії виводили на жовтому папері кунштики, а за три-чотири гроші малювали парсуни дівчат і молодиць, і круг кожного маляра, в щирім подиві перед кебетою, нишкнув чималий гурт цікавих.