Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.

Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її в прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.

— А що? — спитав той.

— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.

— А де?

— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп’яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.

— З Богом!

— Скоро й початок кумедії.

— А скоро.

І вони розійшлись.

Той, з макітрою, посунув далі.

А молодик спинився біля Лукії.

— Сестро, — покликав він.

— Це ти? — зраділа дівчина.

І на всі боки озирнулась.

— Тато не веліли з тобою й розмовляти, — сказала вона хутко і тихо.

— Аж так? — І, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.

— Тимоше?! — скинулась за ним Лукія. — Постривай, Тимоше! Підожди-но.

— Та батько ж не велів! — буркнув Тиміш, але спинився.

Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра.

Вона дивилась крізь сльози.

А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним — навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до Київської академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…

— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?

— Не питай…

— Я мушу знати, сестро.

— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…

— По три вистави кожен день.

— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.

— Я й вернусь, сестрице.

— Коли ж?

— Ось-ось… за день, за два.

— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…

— Що з ним?

— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!

— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.

— Скажу, Тимоше.

— Прощавай! Пора… починати виставу.

— Гріх тобі, братику. Всі ж воюють, а ти…

— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що з мене може вийти: піп чи мартопляс.

— Та був же ти сміливим хлопцем.

— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…