Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
До пекла — то й до пекла! До шинку — то й до шинку!
І коваль Михайлик серед людського тиску тяг та й тяг уперед свою матінку.
Аж мати раптом спинилась.
— Хіба ти маєш гроші? — з підступом спитала вона.
— Навіщо вони мені зараз? — здивувався Михайлик.
— У нас же їх — як у жаби пір’я. А до шинку — без грошей…
Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.
— Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? — прикро напосідала мати.
— Нічого я не хочу, мамо.
— За горілку ж треба платити.
— Не хочу я горілки.
— До шинку ж ходять, щоб напитись.
— Не хочу я пити.
— До шинку ходять, щоб наїстись.
— Не хочу я їсти.
— Не хочеш? — здивувалась мати, бо ж після вчорашнього сніданку обоє не мали в роті ні ріски. — Не хочеш їсти?!
— Хочу, — понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. — Чорта печеного з’ їв би!
Він зітхнув. І на мить спинився.
Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла горянина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.
Так вони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.
Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.
Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.
Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, зроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.
Сахнулась і Явдоха: вона боялась циган.
— Пусти! — смикнула мама до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.
— Поворожу, соколику! — І циганочка любо посміхнулась.
— Нема грошей, — дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.
— Розплатишся, коли розбагатієш.
— Я й так багатий! — кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.
— Оце такий багатий! — зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й ще більше розірвала її на животі. — Розплатишся, коли трішки розбагатієш! — повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.
— Коли ж я розбагатію? — ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп’ячому звідався Михайлик.
— Сьогодні, — пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.
— Сьогодні? — вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.
— Зараз! — пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.
— Не збудеться, — сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за руку, той бере маму за серце. — Не збудеться, ні!
— Чому ж не збудеться? — здивувалась циганочка.
— Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.
— Мені вже заплатили, — потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.
— Чим заплатили? — стурбовано підскочила Явдоха.
І циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:
— За руку ж подержала такого сокола! — І зненацька зникла в натовпі.
— Цур тобі! — перехрестилась Явдоха.
Циган вона таки боялася.
І аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:
— Я ще й не все тобі сказала!
— То скажи ж.
— Нехай потім.
— Коли ж? — сміливішаючи, озвався Михайлик.
— Коли ти будеш сам-один! Без мами!
— Без мами?! — жахнувся парубок.
— Без ріднесенької! — задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. — А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар’яну й тоді?
Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.