Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Свистіли там і тьохкали сліпі сопілкарі з мирославського цеху жебраків з цехмайстром своїм, Варфоломієм Кописткою, в началі. Співали лірники та бандуристи. Преревно плакали над ними молодиці, бо ж дівчатам того жіноцького діла — поплакати — ще й не кортіло.
Яка більше плакала молодичка, а яка й менше: на шаг, на гріш, на два, залежно від свого подаяння кобзареві, як того й вимагала звичайнісінька порядність: хто скільки заплатив, стільки й рюмсав, бо скільки даєш, стільки й ридаєш.
Проразливим голосом співав лірник Лазаря, безногий каліка-нехода, трохи далі молодий сліпець-кобзар весело виспівував про прикрості пекла, про муки Христові, про смерть молодого чумака, а троє-четверо чоловіків, напідпитку вже, тинялись межи сліпцями й міркували, хто співає краще, хто грає ліпше, і Михайлик з матір’ю цікаво прислухались до глибокодумних висновків тогочасного народного, як ми тепер сказали б, журі.
— Отой нехода грає з притиском, — про молодого безногого лірника, зауважував перший.
І справді, цей грав із таким притиском, що й Михайликові кортіло — навчитись би ось так і собі.
— А цей басило — з виводом! Чуєш? Га? — наполягав другий.
І вже кортіло Михайликові: навчитись би й так, із виводом…
— Оцей литвин — без ножа серце крає… — обставав за білоруса, зайшлого здалеку, третій.
— Як собі хочете, куме, — сумно зітхав четвертий, товстопикий полупанок, — а жалібнішого над старого нашого мирославського кобзаря Пригару досі нема та й нема!
— Не такі вже тепер, як бувало колись, кобзарі. Ой, не такі!
— Та й усе тепер не таке…
— Ой, не таке!
— Хіба ж оце — базар?
— Та який же це, куме, базар!
— Хіба ж оце крам!
— Сміття!
— Та й хіба ж оце лемент базарний! Коли ми з тобою молоді були, ото був лемент! Ото був крик! Ото був спів!
— Війна, бач, куме… — почухав потилицю перший.
— Еге ж… усе війна та війна. А жити й нема коли!
І куми, всі четверо, зажурились притьмом, і вже мовчки слухали жалібні слова про муки Христові, а грізні — про недавню війну проти польського панства…
— Все війна та війна… — зітхнув і перший.
— Помагай Боже нашим! — перехрестився полупанок, четвертий.
— А которі ж — наші? — пильно поглянувши на нього, спитав другий.
— Которі подужають, — знизнув плечима той.
— А чи ти не сучий син часом?!
— Собака ти!
І троє дядьків хутенько покинули серед базару свого багатого кума.
А наш Михайлик з мамою чимчикували по ринóчку далі та глибше, і жарке дихання близької війни не так уже й пашіло над юрбою, бо ж почалась усобиця недавно, та й люди позвикали вже до воєн, та й не стріляли десь там однокрилівці так наполегливо — заради, либонь, завтрашніх зелених свят, коли не тільки працювати, а й воювати є великий гріх.
Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені, закурені, обшарпані, охлялі.
Їм спочатку треба… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, годиноньку порозкошувати.
Розбагатіти б! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.
Та хоч багатства й не було поки що, Михайлик уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…
Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів східних: ординських, турецьких, єгипетських чи персіянських.
Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблею, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамаської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.
Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!
А ще краще: зуміти власною рукою скувати таке диво…
І сивий татарин, з обличчям вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамаську шабельку, стократ зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного ґатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу, чи, як ми тепер сказали б, металу.