Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Гончарівна знов тяжко замислилась, забувши й про своє полуднування, і про покупців, і про Явдоху, що спинилася з сином біля її черепків.

Лукія, правда, спритно робила своє діло.

Відповідала покупцям і ґаволовам, по-божому правила ціну, спокійно вкидала в хрипкий глечик одержані гроші, бо ж люди прості торгувались тоді лише з зайдами чужинцями, що загилювали ціни бозна-які, сюди прибувши саме для того, щоб дурити тутешніх простачиськів, а в ремісників славного міста Мирослава ще й не смерділо тоді гидким крамарським духом, і ціни були без заправи.

Побіля гончарського торгу юрмилось немало цікавих, еж таки всі мали там на що полупати очима: цяцьковане череп’я вигравало всіма блисками та барвами сього й того світу, опуклими візерунками прикрашене, мудрованими квітами помальоване, а то й хрещиками, а то й постатями людей, звірів чи птахів, і все це малювали заскорузлі, довгопалі руки сердитої дівчини Лукії.

І вони ж таки, ті неласкаві, натруджені руки гончарівни, по кільканадцять разів намалювали й коханого її, всіма гончарями, малярами й художниками мальованого Козака Мамая, — на тарелях і глеках, навіть на кахлях, які так добре випалював Саливон Глек, уславившись ними й по інших містах і країнах, поспіль з кахлями межигірськими, водолазькими, чернігівськими, вишеславськими чи роменськими.

Крім Козака Мамая — з конем та Песиком, з бандурою в руках, — було на мирославських кахлях і всяке інше Лукіїне малювання.

То якийсь молодий козаченко з паничем польським шаблями рубаються.

То гетьман Богдан — на коні, з булавою.

То мальовані тонко жінки: котра з квіткою, котра з кішкою, а котра, наче відьма, з помелом.

А то й вовк, що хапає людину за ногу. Рибак зі своєю снастю. На коні татарин.

Були на Лукіїних кахлях і чудернацькі звірі, птиці й риби: чи то віл з хвостом риб’ячим, чи сом вусатий, що ковтає людину, чи песиголовці, а чи то крилатий кінь летить у синіх хмарах, а то й прекумедна подоба самого пана Купи, а під ним напис: «Велике цабе».

Малювала на тих кахлях, глечатках і баклагах Лукія, що бачила, що знала, про що мріяла, — що заманулося, те й малювала.

Дожидала з Москви свого названого брата, Миколу Глека, молодого гончаренка, посланого з листом до царя, і вже намалювала побачення брата з сестрою після розлуки та й підписала на кахлині: «Братику мій, давно вже ми з тобою не бачились!» — і зовсім їй сумно стало, коли поглянула зараз на тую кахлину: доведеться нині проводжати до Москви й середульшого, Омелька, котрого вона любила з трьох братів найдужче…