Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Дівчатка радо погодились. Юлія мовчки подала мені коробку сірників, а я, скориставшися з цього, вхопив її за руку, пригорнув до себе й поцілував у щоку; мати й сестри Юлії зустріли мій підступний маневр веселим сміхом, та й сама вона анітрохи не засоромилась. Мій поцілунок дівчинка сприйняла спокійно, як щось цілком природне, тільки ніжно глянула на мене з-під опущених він; та й не дивно, адже наша дружба почалася ще за тих часів, коли Юлії було три роки, а мені неповних дванадцять. Тоді я не раз цілував її, як оце зараз, а під час довгих прогулянок, коли мала стомлювалась, брав її на руки і частенько приносив додому вже сонну. Саме тоді стався кумедний випадок, через який до Юлії назавжди пристало смішне прізвисько; чудово пам’ятаю той осінній день: я лагодив у кімнаті шнур від нічної лампочки, пані Марта прасувала білизну, а Луція та Францішка робили уроки; у квартирі панувала тиша, тільки з кухні, де бавилась Юлія, коли-не-коли чувся брязк ненароком зачепленого посуду. Раптом двері з грюкотом розчинились, на порозі з’явилась Юлія і схвильовано крикнула: «Мамо, мамо, подивись, до нас у хату заліз пацюк!» Ми всі кинулись до кухні, гадаючи, що в квартиру справді забрався пацюк, смітник на подвір’ї аж кишів ними, але замість пацюка побачили маленьку польову мишку, яка, вгледівши нас, прожогом вишмигнула надвір. Ззирнувшись, ми дружно вибухнули веселим сміхом, і тільки мала Юлія не розуміла, чому ми сміємось, але прізвисько Мишка міцно прилипло до неї, і відтоді його часто можна було почути в цім домі.
Я засвітив на ялинці свічки, Юлія вимкнула електрику, кімнату огорнула півтемрява, тільки свічки розливали жовтаве сяйво серед різнобарвних кульок, ланцюжків та блискучих ниток «дощику». Я вмостився в кріслі біля піаніно, в друге крісло сіла пані Марта, дівчата теж відійшли від столу і посідали на канапі; обважнілі після доброї вечері, стомлені й сонні, всі мовчали, вдивляючись у веселі вогники свічок, у сріблясте, обвішане блискучими прикрасами деревце, а мене все дужче обіймало солодке почуття розніження й спокою, я втішався цією чудовою хвилиною цілковитого відпочинку. Вийнявши сигарету, я закурив і глянув на Юлію — вона сиділа на канапі, дивилася на мене і всміхалась.
— Алеку, заграй нам на гармонії, — попросила дівчинка.
— Що?
— Ну, яку-небудь колядку.
— Не знаю, чи зумію. Я так давно не грав…
— А ти спробуй. Ну, будь ласка…
Відмовити було важко, тим більше, що Юлію підтримали обидві сестри і пані Марта, не міг я їм відмовити, хоч і дуже добре знав, чим скінчиться моя гра. Пані Марта вже відшукала в шухляді буфета губну гармонію, старанно витерла з неї порох і, вручивши її мені, вернулась на своє місце; в кімнаті знов запала тиша, чути було тільки тихе потріскування свічок та завивання хуртовини за вікнами. Я був мов не свій і ніяк не наважувався почати, судома стискала горло, перехоплювала подих, я все гаявся, почуваючи болісну роздвоєність і збентеження, які, напевно, охопили б кожного, кому довелося б грати через дві години після того, як перед очима в нього загинула людина. Не так-то легко було перебороти себе, та не могли ж вони чекати без кінця, і я несміливо заграв мелодію добре відомої колядки «Серед нічної тиші». Але ніхто не співав, у кімнаті, як і досі, панувало мовчання, я зиркнув на пані Марту — вона беззвучно плакала; я знав, що так буде, знав ще тоді, як мене вмовляли заграти, але все ж не думав, що ці тихі сльози, це мовчання і сама мелодія так легко виведуть мене з рівноваги. Гострий, нестерпний біль раптом здушив мені горло, так, що я насилу міг звести дух, я пробував притлумити це почуття, але воно було сильніше за мене, я обірвав мелодію на половині такту і, вставши з крісла, тремтячим голосом сказав:
— Ні! Не можу. Справді, не можу сьогодні грати…
Пані Марта кивнула мовчки; ще деякий час вона сиділа задумана, а потім пішла в кухню, незабаром вийшли й дівчатка. Залишившись сам, я знов сів у крісло, простяг ноги, голову відкинув на м’яку спинку і, заплющивши очі, з насолодою подумав про те, що скоро ляжу спати. Я смертельно втомився й чекав сну, як порятунку; напівлежачи в кріслі, обважнілий і безвладний, я дивився з-під примружених повік на ялинку, осяяну жовтим полум’ям свічок, прислухався до звуків, що долинали з кухні, ловив ухом гомін притишених голосів, плюскіт води, брязк посуду і дзвякання приборів, обережні кроки дівчаток, і враз, хоч мене вже помалу охоплювало заціпеніння, відчув несподіваний приплив радісного заспокоєння — я був дома, в безпеці, серед близьких людей, які оточували мене ніжністю й піклуванням, що відчувалися на кожному кроці, в кожному русі; мені було хороше, огорнутий теплою сутінню, повною тихих шерехів, я втішався цими хвилинами, піддавшись чарам цього вечора, що все більш віддаляв мене від подій минулого дня. В якусь мить мені згадалась Ева, дівчина, з котрою ми познайомилися в поїзді й домовилися зустрітись, але я подумав, що навряд чи піду на це побачення, мені не хотілось починати все спочатку, і ще я подумав, що коли, незважаючи на всі свої сумніви, все-таки вирішу не поривати цього знайомства, то не дозволю втягти себе в ту гру, котру жінки так любили, — безплідну гру, яка заповняла порожнечу їхнього позбавленого мети існування і правила якої я вже так добре знав. Ця гра тільки спустошувала душу, а мені потрібно було так багато сил, щоб здійснити майбутні задуми, покликання моє все настійливіше нагадувало про себе, я нетерпляче ждав тієї хвилини, коли знов опинюся в тісній мансарді, серед мольбертів і розставлених попід стінами ще не висохлих полотен, у своїй маленькій майстерні, повній книжок, старих літографій і гравюр, наскрізь просяклій терпким запахом скипидару та олійних фарб. Але я знав, що мине ще чимало часу, перше ніж я зможу розпрощатися з професією комівояжера смерті, — я, людина, приречена на смерть, розшукувана всіма поліцейськими службами країни, невпинно переслідувана, людина, яку силкуються загнати в пастку, а вона люто відбивається від своїх переслідувачів, мов зацькований дикий звір.