Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— На солідну суму не тягне, так?
— Схоже, це весь твій статок, якщо тільки ти не надаєш сексуальних послуг.
— Аж чотири фунти.
Вони прямують до ліфта. Лів міцно стискає гроші в руці. Мо дошкульно всміхається.
— Що?
— Я просто подумала: кумедно було б, якби ми викрали його сумку. Ну, знаєш, напали б на нього та обчистили. Дівчата-грабіжниці, — хихикає вона. — Якось я поцупила шматок крейди з пошти. Тож маю досвід.
Лів шокована.
— Що? — Мо робить пісне обличчя. — Мені було сім років.
Вони стоять мовчки, аж доки ліфт не досягає нижнього поверху. Коли двері відчиняються, Мо каже:
— Ми можемо безслідно вшитися. Він, по суті, не знає твоєї адреси.
— Мо… — починає Лів, але, ступивши за двері парадного входу, вона бачить чоловіка на розі, колір його волосся, як він торкається маківки — і миттю обертається. Її щоки спалахують.
— Що? Куди ти?
— Я не можу піти до нього.
— Чому? Я бачу в нього твою сумочку. Він виглядає нормальним. Не думаю, що він вуличний грабіжник. На ньому туфлі. Жоден злочинець таких не взує.
— Може, візьмеш її замість мене? Справді… я не можу говорити з ним.
— Чому? — Мо прискіпливо оглядає її. — Чому це ти так порожевіла?
— Слухай, я залишилася на ніч у його будинку. І мені просто ніяково.
— О Боже мій. Ти робила дещо нехороше з тим типом.
— Зовсім ні.
— Ще й як, — Мо скоса дивиться на неї. — Чи принаймні хотіла. ТИ ЦЬОГО ХОТІЛА. Тому ти така причмелена.
— Мо… ти не могла би просто забрати мою сумочку? Будь ласка. Лише скажи йому, що мене немає. Гаразд?
І, перш ніж Мо встигає щось додати, вона повертається до ліфта й тицяє кнопки горішнього поверху. Її думки плутаються. Діставшись Скляного будинку, вона припадає чолом до дверей і слухає биття власного серця.
«Мені тридцять років», — каже вона собі.
За її спиною відчиняються двері ліфта.
— О Боже, дякую, Мо. Я…
Перед нею стоїть Пол Маккаферті.
— Де Мо? — дурнувато каже вона.
— Це твоя співмешканка? Дуже… цікава особа.
Вона не може вимовити ані слова. Її язик набряк, заповнивши собою весь рот. Рука тягнеться до волосся — вона усвідомлює, що так і не вимила його.
— Хай там як, — каже він. — Привіт.
— Привіт.
Він простягає руку.
— Твоя сумочка. Це ж твоя сумочка, правда?
— Не можу повірити, що ти її знайшов.
— Я чудово вмію знаходити речі. Це моя робота.
— О. Так. Колишній коп. Що ж, дякую. Справді.
— Якщо тобі цікаво, вона була в смітнику. З двома іншими. Біля бібліотеки університетського коледжу. Усі їх знайшов двірник і передав куди треба. Боюся, що твої картки й телефон зникли… Але є й добра новина: гроші досі там.
— Що?
— Еге. Дивовижно. Усі двісті фунтів. Я перевірив.
Полегшення огортає її, наче тепла вода.
— Невже? Вони залишили готівку. Не розумію.
— Я так само. Можу лише припустити, що гроші випали з твого гаманця, коли вони відкривали його.
Вона бере до рук сумочку і обшукує її. Двісті фунтів і справді валяються майже на самому дні, разом зі щіткою для волосся, книжкою в м’якій палітурці, яку вона читала того ранку, і давно забутою губною помадою.
— Ще ніколи не чув, щоб таке траплялось. Як-не-як, допомога, еге ж? Одним приводом для хвилювання менше.
Він усміхається. І в цій усмішці немає співчуття до бідолашної п’янички, яка загравала до нього, — лише щире задоволення.
Вона помічає, що й сама усміхається у відповідь.
— Це просто… дивовижно.
— Тож я можу отримати свої чотири фунти винагороди?
Вона здивовано кліпає очима.
— Мо розповіла. Жартую. Чесно, — він сміється. — Але…
Він затримує погляд на своїх черевиках.
— Лів… може, якось зустрінемось? — і, не почувши відповіді, додає: — Це не має бути щось грандіозне. Нам не обов’язково напиватись. Або йти до гей-бару. Можемо просто пройтися, тримаючись за ключі й стежачи, щоб наші сумки не свиснули.
— Гаразд, — повільно каже вона і розуміє, що знов усміхається. — Мені це подобається.
Спускаючись у шумному хиткому ліфті, Пол Маккаферті насвистує. І вже на нижньому поверсі виймає з кишені чек про зняття готівки, зминає його в невеличку кульку і викидає в найближчий смітник.
Вони зустрічаються чотири рази. Перше побачення минає в піцерії, і вона п’є саму лише мінеральну воду, доки остаточно не впевнюється, що він не вважає її п’яничкою. І лише тоді дозволяє собі один джин з тоніком. Це найсмачніший джин з тоніком, який вона будь-коли пила. Він проводжає її додому і начебто збирається йти, а тоді після хвилинного зніяковіння цілує її в щоку. І обоє сміються, наче збентежені ситуацією. Не замислюючись, вона подається вперед і вже навмисне цілує його. Коротко, але пристрасно, ніби натякаючи на щось. Від цілунку в неї забиває подих. Він повертається до ліфта і, доки зачиняються дверцята, не припиняє всміхатися їй.