Дівчина, яку ти покинув

Коли за півгодини вона приїздить до нього, Керолайн уже вдома.

— Я забув, що сьогодні ввечері вона малює з натури, — боязко белькотить він.

Пол явно не намагається пришвидшити розвиток подій. Вона нервово питає себе, чи не занадто часто згадує Девіда, чи, бува, не перетнула вона межі. А потім Лів припускає, що він просто поводиться як джентльмен. Іншим разом вона майже з обуренням думає, що Девід є невід’ємною частиною її самої, і якщо Пол хоче бути з нею — що ж, він має змиритися з цим. Кілька разів вона подумки обговорює це з Полом, і двічі уявна розмова переростає у сварку.

Прокидаючись уранці, вона згадує Пола: його манеру слухати, нахиляючись уперед, наче ловлячи кожне її слово, його передчасно посивіле на скронях волосся, його сині-сині очі. Вона вже забула, як це — прокидатися вранці з думками про когось, прагнути з ним фізичної близькості, відчувати легке запаморочення від самого лише спогаду про запах його шкіри. У неї й досі обмаль роботи, але це турбує її все менше. Іноді серед дня він надсилає їй есемеску, і вона майже чує, як він промовляє ці слова з його американським акцентом.

Вона боїться показати Полу Маккаферті, як сильно він їй подобається. Боїться, що він неправильно зрозуміє її: схоже, за дев’ять років, відколи вона востаннє була на побаченні, правила дещо змінилися. Вона вислуховує Мо з її безпристрасними зауваженнями про інтернет-побачення, про «корисних друзів», про те, що можна і чого не можна дозволити собі в сексі, про те, як робити воскову епіляцію, голитися й застосовувати різні «техніки» — і розуміє не більше, ніж якби хтось говорив до неї польською.

Їй важко асоціювати Пола Маккаферті з тими чоловіками, про яких постійно говорить Мо: азартними, неохайними, егоїстичними ледацюгами, схибленими на порно. Він спокійний і прямолінійний, безхитрісний, наче розкрита книга. Ось чому боротьба за службовий статус у спеціалізованому відділенні Управління поліції Нью-Йорка йому не до душі. «Що вище видираєшся, то більше всі ці чорні та білі стають однаково сірими», — каже він. Лише коли мова заходить про сина, на його обличчя лягає тінь непевності, а голос починає тремтіти.

— Розлучення — це таке лайно, — каже він. — Ми всі переконуємо себе, що діти в порядку, що для них краще так, ніж із двома нещасливими батьками, які безперестанку горлають одне на одного, але ми ніколи не насмілюємося спитати в них правду.

— Правду?

— Чого вони хочуть. Бо знаємо відповідь. І вона розбиває нам серця.

Під час усієї розмови він дивився кудись удалину, а потім, за кілька секунд, усміхнувся знову.

— І все ж із Джеком усе гаразд. Справді гаразд. Краще, ніж ми обоє заслуговуємо.