Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Василечку! Але я хотіла не про це. Ви зачіпали цікаві питання характеру, культури...
— І це до того стосується. Розуміється. Культура і є все це разом. Плюс своєрідне підсоння людської душі. Душевна насиченість, я б сказав. Величність душі. Вищий, ширший стиль життя. Чому мене приваблює аристократія? Бо там якраз усе те є. Я розумію це слово так, як його промовляю. Більшовики, наприклад, розуміють це хіба по-своєму. Вони, либонь, полізли в другу крайність і там шукають істини буття. В пролетаріяті. Це переходове... Але я неофіт. Мені не гріх і помилитися.
— Багато, мабуть, не помилитесь... Але візьмімо другу тему... Ви пишете що-небудь?
— Хіба про це варто говорити?
— Вам треба, Василю, писати. Роман. Мені здається, вам не вірші писати, а прозу.
— Видаюся вам прозаїчним?
— Василю! І що за жарти? Мовчіть! Розумійте, що кажу. У вас така многогранність думок. І слово також ви маєте. Я вже вам казала. Я не казала вам про вірш. Про слово. Ваше слово важке і до вірша воно не пасує. Ех, уявляю собі... Минуть роки. Василь Шеремета під вусом. Виходить у Львові книга: Василь Шеремета. Роман. “Юнацтво” чи щось таке. А чи згадаєте там і мене?
— Напевно.
— О, чудово. Чим я можу це заслужити?
— Прекрасна леді кохає безрукого й безокого джентльмена, щоб звести його на п’єдестал величности. Вона не думає про те, чи згадає її хоч один романіст. Приносить у жертву гарне тіло і краплю по краплі виціджує п’янючу кров своєї душі, щоб створити з неї напій для тих, що дерзають. Ви можете з мене сміятись. Я перед вами, як кажуть китайці, рогожка для ваших ніг. Одначе... Юначе зухвальство, навіть коли й видається смішним чи порожнім, варте пошани. І я також кажу до того самого.
— Це, Василю, прекрасний монолог! Захоплююсь.
— А де є кров душі?
— Не чуєте її запаху?
— Прекрасна леді!
— Джентльмен! — і вона простягнула руку. Але було це досить далеко. Василь не встав. Джентльмен спасував. Вона відхилилась на постіль. Права рука спустилась і повисла. Тонкі, довгі, білі пальці майже торкались підлоги. Зовсім, як у романі. Тільки його герой сидів непорушно біля столика на стільці і дивився розпачливо на бліду ясність коханої, майже вщерть налиту крикливим поривом краси величної молодості. Боже, Боже! Чи буде він коли переживати більшу, глибшу і мудрішу благодать? Він міг і встати, і підійти, і впасти навколішки, і плазувати чи цілувати, чи навіть перейти у гріх, але йому було тоді вже досить щастя. Він був також налитий вщерть і знав, що тільки встане — переллється через вінця і розіб’є навіки келиха, де зібрано таке величне і п’янюче питво.
— Василечку! Чи ви... хоч трошки кохаєте... мене...
Велика тиша. Мовчать. І тільки тепер зацокав у сусідній кімнатці стінний годинник. Василь, мабуть, навіть не думав. Серед глибокої, напруженої тиші він почав:
Василь вимовив цю молитву і замовк. Вона лежала далі. Як придався йому цей простий віршик, якого одного разу вичитав в літературно-науковому віснику. Як гарно і просто сказав він все за нього. І вона зрозуміла все. Вона лежала на подушці горілиць; ясний, юний зір спрямувала догори. Слухала кожне слово, не тільки слухом, але й душею. Розуміла, що він не може і навіть не сміє тепер встати зі свого місця; і була йому за це вдячна. Якось по-своєму вдячна, як тільки може бути вдячна юна істота жінки, яка готова на все, але бачить біля ніг своїх заковану в панцир стриманість, що вже переходить межу юначої нерішучості. І в цьому захваті вона відчула, що його слова далеко не порожні звуки кокетливої молодости, а справжні звуглені згустки наболілої пристрасти, вирваної з нетрів первобутности, де ще немає ніяких нечистих, зіпсутих, фальшивих ноток. І від цього вона безмежно, натхненно щаслива.
А надворі тиха, м’яка, темна ніч з простором, заповненим пелюстками яблуневого цвіту, що десь там, у райських висотах за безмежною темнотою, цвітуть, одцвітають і падають до наших ніг.
Пізно, пізно того вечора, коли навіть Євген відірвався від свого преферансу і спав глибоким сном, Василь сидів над своїм щоденником: “Вона мене кохає. Я це вже знаю. Я реву від лютого щастя, мов звірюка. За що стільки нараз?”