Птахи та інші оповідання

Нарешті я впорався, втерся носовичком, а тоді зосередився на тому, що показували на екрані. Це був вестерн як слід, крізь прерії мчали фургони, на поїзд, повний золотих злитків, напали і вимагали викуп, а героїня мала на собі то бриджі, то вже за мить повний вечірній туалет. Отаким має бути кіно, зовсім несхожим на дійсність, але, дивлячись на всю цю історію, я почав відчувати в повітрі якийсь легенький запах наче парфум, не знаю, яких саме і від кого, але він не розвіювався. Праворуч від мене сидів чоловік, зліва були два порожні місця, і, звичайно, це не від людей спереду пахло, та, зрештою, не міг я крутитися і принюхуватися.

Я не бозна-як люблю парфуми. Вони часто дешеві та різкі, але ці були інакші. Не було в них нічого неприємного, задушливого чи сильного; вони були наче квіти, які продають у великих магазинах Вест-Енду — по три шилінги за квітку, доки свіжі, багаті люди купують їх для актрис і таке всяке; а як прив’януть, йдуть до дрібніших крамничок, на похорон там чи що. Так приємно було чути той запах у понурому старому кінотеатрі, повному цигаркового диму, що я наче трохи втратив тяму.

Нарешті я повернувся направо на своєму місці й зрозумів, звідки він ішов. Від дівчини, білетерки. Вона сперлася ліктями об стіну позаду мене.

— Не крутіться, — сказала вона. — Марнуєте шилінг і два пенси. Дивіться на екран.

Але не голосно, не так, щоб усі почули. Пошепки, лише мені. Я не міг стримати сміху. От нахаба! Тепер я знав, звідки пахне парфумами, і мені ще приємніше було насолоджуватися фільмом. Це було так, наче вона сидить поруч зі мною на одному з порожніх місць і ми разом дивимося кіно.

Коли все закінчилося і ввімкнули світло, я зрозумів, що це останній сеанс і вже майже десята. Всі виходили. То я трохи почекав, а тоді вона зайшла зі своїм ліхтариком і почала світити під кріслами, щоб подивитися, чи хто не загубив рукавички чи гаманця: таке часто трапляється і глядачі лише вдома про них згадують. А на мене звертала уваги не більше, ніж на ганчірку, яку ніхто не зволив підібрати.

Я став у задньому ряді, сам, — зала тепер була порожньою, — і вона, проходячи повз мене, сказала: «Відійдіть, ви заступаєте прохід» та блимнула своїм ліхтариком, але там нічого не було, лише пуста пачка від цигарок, яку завтра вранці викинуть прибиральники. Тоді вона випросталася, змірила мене поглядом згори донизу, зняла з потилиці ту кумедну шапочку, що так їй пасувала, обмахнулася нею і сказала: «Сьогодні ночуєте тут?» А тоді пішла, насвистуючи, і зникла за завісою.

Це було як божевілля. Я ще ніколи в житті так не переймався дівчиною. Пішов за нею до вестибюля, але вона вийшла через задні двері за касою, де портьє вже зачиняв і замикав на ніч. Я вийшов, став на вулиці та чекав. Почувався трохи по-дурному, адже вона могла вийти з цілим гуртом, як то роблять дівчата. Бо ж там була та, що продала мені квиток, і, мабуть, білетерки на балконі, і ще, може, гардеробниця, і вони всі разом хихотітимуть, а я навіть не відважуся до неї підійти.